В. М. Чоп

УЧАСТЬ ПРИАЗОВСЬКИХ ГРЕКІВ-КОЛОНІСТІВ У МАХНОВСЬКОМУ РУСІ (1918-1921 рр.)

Тема, що досліджується нами в даній статті, знаходиться на перетині двох окремих проблем. З одного боку, це маловивчена сторінка в історії повстанського руху, з іншого - практично невідоме й недосліджене явище в історії грецької громади Україні. Незважаючи на те що протягом останнього десятиліття вітчизняні історики доклали багатьох зусиль щодо дослідження обох цих явищ, у їх історіях продовжуються залишатися прикрі лакуни, які вимагають повноцінного заповнення. Зазначимо також, що дана розвідка продовжує цикл статей автора, присвячених стосункам махновських повстанців з етнічними меншостями Півдня України, та ставленню останніх до боротьби за побудову анархістського, "безвладного" суспільства.

Автор ставить собі за мету розкрити ступінь участі греків Приазов'я в махновському русі, та освітити основні перипетії взаємостосунків проанархістського селянського руху з грецькими колоністами.

Проблема стосунків махновців з приазовськими греками має свою історіографію. Ще в 1924 р., в Харкові, у видавництві "Молодой рабочий" вийшла одна з перших книг про махновщину. Її автором був колишній працівник культпросвіту повстанської армії Ісак Тепер /Гордєєв/, один із секретарів анархістської конфедерації "Набат", що в 1921 р. зрадив своїх товаришів й перейшов на службу до сумнозвісної Надзвичайної комісії. Спочатку він працював у якості таємного агента серед махновців, а потім, після придушення повстанського руху, мав у якості пропагандиста розкрити очі читаючій громадськості радянської України на мерзенність внутрішнього життя анархістського війська. Хоча книжка і була яскравим прикладом соціального замовлення, вона й до сьогодні викликає підвищену увагу дослідників як непересічне джерело інформації, поданої безпосередньо з глибини махновської спільноти. Для нас вона цінна в першу чергу тим, що автор, відповідаючи сам собі на поставлене запитання: звідки пішла махновщина? дає абсолютно несподівану для багатьох відповідь: "...з цілої низки багатих грецьких (авт. вид. - В.Ч.) селищ, як то: Комар, Богатир, Великий та Малий Янісоль тощо" [1, с.24]. Точка зору І.Тепера в історіографії не прижилася. Протягом подальших 65 років махнознавці усіляко робили вигляд, що цього химерного трактування початків "махновщини" взагалі не існує, аж поки нею з ентузіазмом не зацікавився відомий маріупольський краєзнавець Лев Яруцький. У 1993 р. він став автором першої опублікованої розвідки про участь "маріупольських греків" у махновському русі, що увійшла до його книги у вигляді окремої глави. Дещо пом'якшивши "теперівські" формулювання, Л.Яруцький в основному погоджується з ними, заявляючи, що "в 1918 р. на заклик Нестора Махна до повстання першими відгукнулися саме селяни грецьких селищ Маріупільщини" [2, с.178]. Проте кожен професійний історик добре знає аксіому, що краєзнавці, навіть найкращі, часто захоплюються і видають бажане за дійсне, а тому висновки їх розвідок треба піддавати перевірці. Взагалі ця тема потребує подальшого розвитку, докладнішого висвітлення, розширення викладу через уведення нових джерел.

Перше запитання, яке вимагає невідкладної відповіді, формулюється таким чином: чому "маріупільські греки" організовано виступили проти денікінського режиму в 1918 - 1919 роках? Чому вони не підтримали його як, наприклад, їх безпосередні сусіди, німці-колоністи? Адже російський уряд, починаючи з кінця ХУЛІ ст. позиціонував себе саме як захисник інтересів православних кримських греків. Саме завдяки старанням російських дипломатів та державних сановників кримські греки були переселені в приазовські степи з Кримського ханату, визволені з-під гніту татар-мусульман. У ХІХ ст. грецькі села не знали ні панщини, ні кріпаччини, ні рекрутських наборів. І ось тобі маєш. Коли російський самодержавний престол захитався і впав у 1917 р., греки Приазов'я виступили у війні не на боці "білогвардійців", які хотіли б поновити імперську велич, а на боці їх ворогів, докладаючи всіх зусиль, аби задушити контрреволюційний рух.

Корені цієї "зради" ховаються в глибині століть. Кримські греки були переселені на територію сучасних Запорізької та Донецької областей у 70-80-х роках ХУІІІ ст. Ордер князя Григорія Потьомкіна, керівника Новоросійської губернії, визначав кордони їх нових володінь. Межі "приазовської еллади" проходили від Азовського моря до гирла ріки Берди, а потім лівим берегом річки Берди до гирла річки Каратиша. Далі лівим берегом р. Каратиша кордон підіймався до її витоків, а звідти до верхів'я балки Кобильної (зараз територія Куйбишевського району Запорізької області - В.Ч.). Тут грецьким кордоном ставав правий берег балки, а потім її гирло, що виходить на річку Мокрі Яли. Виділена "найсвітлішим князем" територія впродовж 10 років мала заселятися виключно греками. Ті, хто раніше мешкав на цих землях, землях Кальміуської паланки Війська Запорозького, мав право залишатися тут лише до зняття врожаю 1780 р. Потім вони мусили виселитися. Щоправда, князь зазначав, що в разі якщо за десять років у цій окрузі залишаться ще вільні землі, то їх можливо буде зайняти іншими переселенцями. Але сам Г.Потьомкін на це не надіявся, адже колоністам відрізали землі, в середньому, по 60 десятин на двір [3, с.21]. Це був справді ласий шматок для землероба й князь надіявся на потужний потік переселенців. Але сталося не так як гадалося. Потоку переселенців не було. Переселяти довелося силою, під акомпанемент жіночого плачу та лементу, за участю суворівських "чудо-богатирів". Всього було переселено 31 000 греків, які заснували 20 сіл та місто Маріуполь [4, с.11]. Греки не хотіли