В.М. Чоп

СОЮЗ І ЗМОВА:

ОБСТАВИНИ ПІДПИСАННЯ І РОЗРИВУ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОЇ УГОДИ РПАУ /МАХНОВЦІВ/ ТА УНР (вересень 1919 р.)

Переломні моменти в історії країни і народу, історичні події, що породжували зміни їхнього суспільного буття, завжди приваблювали до себе увагу дослідників і просто людей небайдужих до своєї історії. Однією з причин даної уваги є розуміння, що навіть сьогодні ми продовжуємо відчувати у власному житті наслідки тих далеких подій. Подій, результати яких іноді було неможливо передбачити, за якими ховаються інші, альтернативні можливості розвитку історичного процесу, що з тих або інших причин залишилися нереалізованими.

У подіях 1917-1923 рр. в Україні, де сплелися елементи революції, громадянської війни і національно-визвольного руху, головним їхнім позитивним результатом для українців стало досягнення рівня національної самосвідомості, самовідчуття нації. Ставлення до українців як до окремої нації розповсюдилося і серед світового співтовариства, не зважаючи на те, що територія України продовжувала залишатися розірваною поміж володіннями декількох держав.

Звичним критерієм ставлення людини до національного пробудження вважається позиція, яку вона займає стосовно будівництва національної держави. Але в Україні почав розвиватися й інший варіант національного руху, що був прихильний до іншого принципу організації суспільства - анархічного, у першу чергу, пов'язаний з досвідом махновського руху. Незважаючи на свою проанархістську ідеологію, махновці досить швидко зорганізувалися у воєнізовану аграрну республіку з численним населенням і збройними силами та почали провадити на теренах України незалежну зовнішню політику.

Махновську ідеологію, незважаючи на широке використання російської мови і гасла інтернаціоналізму, ніяким чином не можна вважати антиукраїнською. У середовищі повстанської армії, в умовах боїв і походів формувався "український анархізм" - національна форма вчення, заснована на взаємопроникненні ідей теоретичного анархізму, народного світогляду і запорозьких традицій. Селяни бачили в махновському русі відродження народних суспільних інститутів і форм управління козацьких часів. Географічна територія і наступність поколінь основної маси його учасників додатково підтверджують цю тезу.

Самостійно розвиваючись, державний і проанархістський національні рухи із самого початку були вороже налаштовані один до одного, вбачаючи в сусіді ідеологічного конкурента в оволодінні українськими масами. Претензії українських державників на монополію політичної репрезентації України загальновідомі. У свою чергу Нестор Махно називав хід розвитку очолюваного ним руху не інакше як "Українською революцією" [1.-С.59], а полтавська газета "Анархіст-повстанець", до речі, писала: "В чому порятунок української нації? Який ідейний рух справді врятує українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь зрозуміла. Сам народ вже давно зрозумів, що єдиний його рятунок в анархізмі, в безвладній трудовій федерації, що є єдиною вільною незалежною організацією, яка зобов'язана привести націю до довгоочікуваної свободи і процвітання українського народу" [2.- С.46].

За визначенням відомого історика анархізму М. Неттлау "анархісти являють собою полярну протилежність стосовно націоналістів" [3.-С.115]. Перші прагнуть до зруйнування держави, другі - до її побудови будь-якою ціною. Але на Україні ці течії політичної думки не впали в свої крайні прояви і догматизм, що зробило можливим пошук взаємопорозуміння. У вересні 1919 р. було укладено угоду Української Народної Республіки (УНР) з Революційною Повстанською Армією України /махновців/ (РПАУ/м/). Події, що мали місце в околицях Умані, були одним із ключових моментів ("точкою біфуркації") новітньої історії України, коли вона могла змінити свій, звичний на сьогодні, хід.

Існуюча історіографія махновсько-петлюрівського альянсу вкрай незначна і містить здебільшого трактування подій, викладене безпосередніми сторонами договору. Пояснюючи сутність минулих подій і значною мірою виправдовуючись, сторони, що є цілком зрозуміло для політиків, представляли справу не як політичний провал, що відбивав розкол національно-визвольного руху, а як події периферійні, що не мали помітної історичної ваги. Подібний підхід сприяв утвердженню цього погляду і в сучасній історіографії, яка не надає особливого значення цим подіям ні в історії українських повстанців, ні в історії УНР, хоча в них були безпосередньо задіяні їхні лідери - Батько Нестор Махно і Головний отаман Симон Петлюра.

Замовчуванню подій сприяли подальші тенденційні відносини сторін. Як казав свого часу Фотій Мелешко, внесок Н. Махна в справу української революції такий, що найкраще, що можна зробити справжньому патріотові, - це ігнорувати його [4.-С.22]. Подібна точка зору стала домінуючою. У тритомній праці Д. Дорошенка "Історія України. 1917-1923 рр.", де згадуються навіть лікарі іноземних посольств, ви, при всьому бажанні, не знайдете навіть слова про Н. Махна. Традиції подібного підходу не викоренені і сьогодні. Намагання Н. Махна спрямувати національно- визвольний рух в русло анархізму оцінюються державниками виходячи з класичного сприйняття єресі: "неправильно вірити - більш шкідливо аніж не вірити взагалі".

У свою чергу махновський рух значною мірою було представлено громадськості книгами прибулих російських анархістів - П. Аршинова (Маріна) [5.-С.223; 6.-С.248; 7] і В. Воліна (Ейхенбаума) [8; 9], що представляють собою класичний приклад нехтування національним питанням. У книзі П. Аршинова навіть не згадується про використання повстанцями рідної мови. Ілюструючи собою тезу М. Неттлау, вони, одначе, не можуть претендувати на роль виразників загальних настроїв. Події вересня 1919 р. в їхніх книгах описуються досить тенденційно, з явним бажанням побачити в усіх діях УНР злу волю, аби виправдати цим випуск махновцями антипетлюрівської відозви. Коли ж стали відомі спогади анархіста-ренегата Ісака Тепера (Гордєєва) і тогочасного начальника штабу РПАУ/м/ Віктора Білаша