про наміри Н. Махна вбити С. Петлюру [10.- С.305], звинувачення махновців набули особливої твердості. Петлюрівський міністр внутрішніх справ Ісак Мазепа заявляв, що єдиним приводом до підписання угоди було бажання Н. Махна прибрати до рук армію УНР [11.-С.107]. До цього додаються звинувачення в залишенні бойових позицій, неначе списані з більшовицького офіціозу [12.-С.18]. Паралельно цьому з'являлись відверто некомпетентні повідомлення про те, що відбувалося. Так авторитетна в наукових колах "Енциклопедія українознавства" повідомляє: "...Махно в серпні 1919 р. уклав договір з І бригадою УГА (Української Галицької Армії. - В.Ч.), однак скоро посварився з ними й увійшов в союз із більшовиками" [13.-С.1494]. На жаль, ми повинні констатувати, що вищенаведені факти повністю не відповідають дійсності. І союз був підписаний не в серпні, а у вересні, і не з галицькою бригадою, і причини розриву ховаються не в якійсь "сварці" махновців із галичанами, і якщо "вступив у союз з більшовиками", то далеко на відразу, а більше аніж за рік по тому.
Єдиний, хто якщо і не мовчить то й не лає махновців, це - не позбавлений поверховості і до того ж анонімний історіограф "легіону" УСС (Українських Січових Стрільців). Дії махновців у вересні 1919 р. пояснюються ним перемогою серед повстанців партизанського духу і настрою. Піддавшись їх спокусі махновці під час боїв за Умань замість того, аби тримати фронт, прорвали його і рушили в денікінський тил [14.-С.140].
У сучасній українській історичній публіцистиці оцінка петлюрівсько-махновського союзу якщо і змінилася, то явно не в бік історичної об'єктивності. Так у вересні 2000 р. всеукраїнська газета "День" надрукувала статтю харківського кандидата філософських (!?) наук І. Россохи, у якій автор зокрема пише: "Ця стаття має конкретну практичну мету, оголосити 27 вересня національним святом і неробочим днем - Днем Соборності України. Із поваги до наших предків, котрі 27 вересня 1919 р. здобули одну з найбільших (всесвітньо-історичного значення) перемог в історії нашої Батьківщини" [15]. Пояснимо, що мова тут іде про Перегонівський бій, у результаті якого махновці прорвали денікінський фронт. Причому автор перебуває під враженням почерпнутого з книги Олександра і Віктора Білашів, які серйозно перебільшили розмах подій. Але продуктивне возз'єднання махновців з петлюрівцями справді могло бути альтернативною кандидатурою Дню Соборності, якби не одна обставина. 27 вересня 1919 р. махновці громили денікінців уже самі по собі, на цей час минуло вже 23 дні як вони в односторонньому порядку розірвали укладену з УНР угоду.
Так як же насправді розвивалися події, що спочатку підштовхували українські табори до альянсу, а потім розірвали і його, і взагалі, нормальні взаємини сторін? Для цього необхідно пригадати ситуацію, що склалася на Україні влітку 1919 р.
Червень 1919 р. застав махновців у критичному стані. Як результат антимахновської кампанії більшовиків і денікінського наступу, що співпав із нею в часі, повстанський район ("Запоріжжя і Приазов'я") виявився захопленим Збройними силами Півдня Росії. Багатьох членів штабу махновської дивізії було зрадницьки схоплено під час спільних переговорів зі штабом 14 армії РСЧА. Вони були звинувачені у контрреволюційній діяльності та розстріляні. Більшість махновських частин влилися до складу червоноармійських з'єднань і, потягнувши за собою валки біженців, відступили на Правобережжя. Слідом за ними рухався Н. Махно, який був оголошений поза законом і добровільно зрікся командування. Зібравши навколо себе загін із найвідданіших соратників і земляків, займаючи порожні проміжки фронтового простору, він намагається триматися неподалік від своїх, плекаючи надію при нагоді повернути повстанців під своє командування. Розчарувавшись у швидкій перспективі подібного розвитку подій, Н. Махно запалився ідеєю об'єднання із загонами отамана Никифора Григор'єва, що після низки важких поразок продовжували оперувати в межах теперішніх Кіровоградської та Миколаївської областей.
Занурившись в червоний тил, 27 червня 1919 р. в с. Компаніївці махновці об'єднуються з загонами Н. Григор'єва. У результаті з'являється нова політично суверенна організація - РПАУ. її першим командувачем був обраний Н. Григор'єв, що зобов'язувався підкорятися рішенням армійської реввійськради, очоленої Н. Махном [15.-Арк.108]. Ідеологією армії після довгих суперечок було визнано анархізм.
Проте махновська і григор'євська "партії", що об'єдналися всередині РПАУ, не дійшли обопільної згоди. Яблуком розбрату стало проведення зовнішньої політики. Визначалась вона на засіданні командного складу армії досить оригінальним способом: отаман і Батько по черзі пропонували, кого вони хочуть "бити". Н. Григор'єв пропонував вступити в союзницькі відносини з Денікіним або з Петлюрою, на крайній випадок - тільки з Петлюрою, спільним фронтом виступаючи проти більшовиків. Н. Махно, навпаки, прагнув воювати у першу чергу з "білими", тому що у складі "червоних" було багато колишніх махновців. Щоб припинити суперечку Н. Григор'єв зробив вигляд, що погоджується з махновськими пропозиціями, але не більше.
Не встигли ще закінчитися переговори щодо об'єднання повстанців, як у Компаніївку прибув представник Директорії УНР. Їхав до Григор'єва, а потрапив у РПАУ, під чорні знамена. Проте об'єднане повстанство не розчарувало посланця і виказало бажання співробітництва. Якщо вірити словам ад'ютанта Н. Махна Гаврила Трояна, то до встановлення контактів підштовхнула чутка, до речі, не обґрунтована, про встановлення Директорією союзу з країнами Антанти [10.-С.294]. Остання, мовляв, зобов'язувалася надати Україні допомогу озброєнням, нестача якого вже стала для махновців хронічною проблемою. Було вирішено послати до