Володимир Щуровський (1900-1969) - лікар, що у вересні 1919 р. був шефом санітарної бригади УГА, згадував, що махновцями були заповнені всі лікарні Жмеринки, так що власних хворих, що також надходили, доводилося розташовувати в приватних житлах [56.-С.37]. Вимоги відповідних умов лікування були багато в чому умовними, означаючи, скоріше, рівність догляду за пацієнтами. У зв'язку з епідемією тифу, що саме починалася, умови в армійських госпіталях стали нестерпними. Та сама Жмеринка невдовзі перетворилася на "місто недуги і смерті". Кожен день додавав у середньому 2 000 нових хворих. Хініну і дезінфікуючих засобів не було. Хворі лежали покотом на долівці та в коридорі. Воші повзали по людях, стінах, віконним рамам [30.-С.312]. Антанта, орієнтуючись на перемогу А. Денікіна, заборонила місії Міжнародного Червоного Хреста постачати гуманітарну допомогу до районів дислокації воєнних частин Директорії УНР [57.-С.307]. Тепер зрозуміло, чому петлюрівські махновці крали курей у с. Хейловому Липовецького повіту Київської губернії [58.-С.11]. Після загальної поразки українських армій жителі лазаретів, які залишилися серед живих, були інтерновані в Галичину [59.-С.126].

Окрім пунктів угоди, союзники домовилися про скорий наступ на ворога. 21 вересня 1919 р. по РПАУ/м/ було оголошено Наказ №18, виданий в с. Текучому, що вимагав вжити заходів щодо невідкладної підтримки частин до контрнаступу по всьому фронту разом із військами УНР, "що готуються до цього в самому найближчому часі" [39.-С.109]. Згідно з повідомленням П. Аршинова махновці сконцентрувалися на ділянці близько 19 кв. верст поблизу вище вказаного села [6.-С.134]. Вони явно готувалися до прориву.

Наступного дня денікінці почали наступ на українському фронті. Тільки через два дні, 24 вересня 1919 р., С. Петлюра зміг переконати диктатора ЗУНР Є. Петрушевича в необхідність оголошення денікінцям війни.

До речі, РПАУ/м/ таки приписали до військ УНР, про це, звісно, її не повідомивши. За паперами армія Н. Махна входила до Центральної армійської групи генерала А. Кравса. 23 вересня 1919 р. махновці дістали від свого нового начальства наказ вступити в бій з денікінцями і з півдня зайняти м. Білу Церкву [29.-С.64].

Сам же С. Петлюра виїхав до Умані для зустрічі з Н. Махном, яка мала відбутися не пізніше цього ж таки дня. В. Волковинський запевняє, що ця зустріч мала відбутися 26 вересня [59.-С.126], але цьому заперечують всі інші дослідники, наприклад П. Аршинов [6.-С.134], В. Білаш [10.-С.308] і, до того ж, Щоденник Начальної команди УГА, який конкретно свідчить про те, що 26 вересня 1919 р. Умань вже була зайнята денікінськими військами [29.-С.64].

Ініціатором зустрічі, якщо вірити В. Волковинському, виступив Н. Махно [59.-С.126], що цілком відповідало його змовницьким настроям. Термінове засідання штабу РПАУ/м/ вирішило, що звір біжить прямо на ловця і момент для ліквідації чергового союзника більш чим придатний. До речі зазначимо, що рішення махновського штабу стосовно вбивств політичних конкурентів виносилося на основі загального голосування. Пропозицію на голосування виніс колишній кубанський козак, дезертир і анархо-комуніст Іван Долженко. Жоден із членів штабу РПАУ/м/ не те що був проти, а навіть не утримався [10.-С.305]. Виносячи подібні рішення, махновці шукали виправдання своєму віроломству, зважуючи на те, "що Петлюра все-таки веде переговори з денікінським командуванням щодо розгрому Махна". Незважаючи на посилання про "достовірні джерела" (включаючи і розповіді самого Н. Махна), їм, наймовірніше, просто дуже хотілося, аби все було саме так. Розробка плану замаху відбулась дуже швидко, і, ймовірно, махновці розраховували на допомогу в проведенні цієї акції.

Ф. Мелешко, що близько місяця перебував у стані махновської армії, теж згадує про зловісні задуми Махна: "Махно плекав мрії про захоплення влади в Україні, .подібно, як це зробив із загонами отамана Григорієва" [26]. Але негативізм Ф. Мелешка щодо махновців настільки великий і всепроникаючий, що буде надто дивним, якщо Ф. Мелешко просто вигадав усі ці жахи, щоб надійніше прибити цвяхом махновців до ганебного стовпа.

Але в 1971 р. англійському історику українського походження Френку Сисіну надійшов лист від колишнього "січовика" Зенона Яворського, у якому повідомлялося, що в період союзу з махновцями в Умані група вороже налаштованих галицьких старшин вирішила здійснити замах на життя С. Петлюри [60.-Р.288] і вступила з махновцями у контакт. Н. Махно справді був ідеальним виконавцем задуманого. Відносини у галичан з махновцями, як відмічалося вище, були досить дружні. Через роки, коли в українських патріотичних колах встановився порядок або мовчати, або лаяти махновців, колишні "стрільці" називали їх не інакше, як "великою ударною силою українського степу" [14.-С.140], і на звичку Нестора Махна укоськувати непокірних повстанських отаманів дивилися досить прихильно.

Так приблизно цього ж часу Н. Махно запросив до себе на військову нараду П'ятниченка, командира одного з повстанських загонів. Той приїхав і увійшов до хати, де знаходився Махно. "Знаєш, я думаю, що забагато в Україні отаманів!" - сказав йому Батько і застрелив отамана прямо на порозі. Історія про це дуже сподобалася галичанам: "Махно добре розбирався у військовому становищі, так як українського війська було мало, а від отаманів і від "нейтральних" аж роїлося, хоча і був непослідовний у