Постать цієї людини настільки маловідома, а результати її недовгої політичної діяльності настільки значущі, що на її характеристиці треба зупинитися окремо. За походженням Х. Шпота був освіченим селянином з с. Новогригорівки (Олександрівського повіту). Колишній прапорщик царської армії, Х. Шпота весною 1919 р. був вибраний від волості у повітову більшовицьку Раду селянських, робітничих і солдатських депутатів. На початок червня 1919 р. Х. Шпота обіймав посаду завідувача відділу управління виконкому [16]. Рада дуже скоро здобула славу збіговиська антимахновських недоброзичливців, і Х. Шпота впав в обтяжену наслідками немилість. Кинувши виконкомівську посаду, він приєднався до загону Н. Махна, що саме проходив через місто, рухаючись на схід. Це був рішучий крок. Серед повстанців Х. Шпота здобуває авторитет і входить до складу штабу махновського загону. Після об'єднання махновців з григор'євцями Х. Шпота стає секретарем Військово-революційної ради РПАУ. Причини настільки різкої зміни течії життя Х. Шпоти лежать в особливостях розвитку процесу національної самосвідомості Хоми, що не гармонував з більшовицькою ідеологією. Наприклад Х. Шпота носив виключно український народний одяг і говорив літературною українською мовою [17.-С.39]. В. Білаш вважав його анархістом [10.-С.587]. Але це була більше поза, аніж дійсні переконання.

"Махновський міністр" - так з ноткою презирства називав Х. Шпоту І. Мазепа, що в серпні 1919 р. став уже головою уряду УНР. Х. Шпота привіз листа С. Петлюрі і вів переговори з Центральним Повстанським комітетом [11.-С.108], де повстанського посланця достойно вшанували.

Лист до С. Петлюри був датований 16 липня 1919 р. Н. Махно і Н. Григор'єв висловлювалися від імені Революційної ради повстанців Катеринославщини, Таврії та Херсонщини. У цьому листі РПАУ пропонувала УНР наступні умови угоди і загальну мету: 1) самостійність України; 2) здійснення принципів народоправства; 3) Всеукраїнський з'їзд Рад повинен стати вищим органом влади; 4) перехід усієї влади на місцях вільним Радам робітничих, селянських і козацьких депутатів; 5) ліквідація Директорії та створення Тимчасової Верховної Ради республіки із соціалістичних елементів, що стоять на ґрунті радянської влади і незалежної Української республіки [18.-С.123].

Фактично Н. Махно визнавав право України на соціалістичну державність і пропонував свою допомогу, замість чого вимагаючи змінити форму державного управління в УНР. Зробити цього С. Петлюра не зміг би, навіть якщо б захотів. Не обійшлося і без нагадування Х. Шпоті про образи, завдані махновцями УНР у грудні 1918 р., коли справа дійшла до масштабного військового конфлікту. Але в світлі перспектив співробітництва з найавторитетнішими українськими отаманами стару ворожнечу постаралися піддати забуттю. Негайної угоди підписано не було, але повстанцям була обіцяна допомога і співучасть.

Поворот повстанців у бік союзу з УНР не був випадковим. Він відбивав загальні принципи махновської політики. Махновці постійно прагнули до союзу з одними політичними силами проти інших, на їхній погляд, більш сильних і небезпечних. Але конкретну форму союзу з петлюрівцями ці бажання набрали під дією процесу національного самоусвідомлення, який поступово охоплював повстанські маси та їхню верхівку. У національному відношенні махновці на 90% складалися з українців і на 6-7 % - з росіян. Інші відсотки поділяла поміж собою маса національних меншин, аж до євреїв і китайців включно [6.-С.193]. Більше того, основною масою повстанців були селяни, а на Україні слова "селянин" і "українець" не без підстав вважалися синонімами. Використання ідеологічною верхівкою руху російської мови і політична конфронтація з українськими державниками певною мірою гальмували цей процес, але не могли зупинити його просування. Селянський рух, що відстоював селянські інтереси, був приречений на свою українізацію.

До літа 1919 р. національне питання вважалося периферійним, тепер же успіхи на Україні російських військ, як "червоних", так і "білих", а також самоідентифікація народу, що помітно піднеслись, не могла не підводити Н. Махна до думок в українському напрямку. Це видно на прикладі самого Батька, який вивчив рідну мову, майже забуту ним у стінах царських тюрем [19.- С.153]. При з'єднанні з григор'євцями ще чулися антипетлюрівські випади. Зі слів Г. Трояна, Н. Махно пропонував "бити Петлюру". Справа в тому, що хоча бойові дії між петлюрівцями і махновцями і затихнули в січні 1919 р., але офіційно війну ніхто не закінчував. Закінченням цього військового конфлікту якраз і треба вважати місію Х. Шпоти до Кам'янець-Подільського. До речі, махновець О. Чубенко приписує подібне бажання вже Н. Григор'єву [15.-Арк.108], так що, можливо, Г. Троян і помилився, або помилився В. Білаш, устами якого переказана розповідь Г. Трояна [10.- С.295]. Але, як би там не було, факт того, що через два дні після подібних заяв на територію УНР був посланий делегат з метою встановлення контакту, говорить більше про бажання збереження політичного іміджу, ніж про дійсні наміри. До пошуків нових союзників штовхала і притаманна махновцям ідея "єдиного революційного фронту" соціалістичних партій проти контрреволюції. Неприйняття подібного гасла партією більшовиків не заставило Н. Махна відмовитися від неї і пошуків соціалістичних союзників. Першим із них став Н. Григор'єв - член