Нерозв'язана проблема зовнішньополітичного курсу призвела до трагічних результатів. Одержавши свідчення про якісь зносини Н. Григор'єва з А. Денікіним [15.-Арк.108], махновці організували військовий переворот. Через місяць після об'єднання, 27 липня 1919 р., у с. Сентові григор'євська частина штабу і ВРР разом з отаманом була перебита. Влада в РПАУ разом з посадою командувача перейшла до махновців.

У переданому телеграфом оголошенні про вбивство, Н. Махно оголосив, що бере на себе історичні наслідки вчиненого, бо впевнений у своїй правоті. Але, що цікаво, для даної проблематики - це небачене до цього у махновців гасло, що закінчувало заяву: "Хай живе Українська незалежна Соціалістична Радянська республіка!" [20.-Арк.6]. Цього разу вже публічно Н. Махно заявив про свою лояльність до створення української соціалістичної державності. І це не був заклик до поновлення співпраці з більшовиками. ЦК РКП/б/ проголосив про визнання УСРР тільки в грудні 1919 р. У даний момент гасло підтримував організований українськими соціал-демократами Всеукраїнський повстанський комітет, що керував формуваннями отамана Зеленого (Д. Терпила) на Київщині [21.-С.525], а також партія "боротьбистів", що виділилася з лівого крила УПСР. Представники соціал-демократів і соціал-самостійників, що входили до складу Директорії, також стояли на "радянській" платформі, і до їхньої підтримки й закликали тепер махновці. Післявоєнні українські націоналісти називали подібну позицію "зниженням махновського антагонізму до українських сил" [22.-С.17-18].

Українізації руху, що прискорилася, багато в чому сприяло різке збільшення у таборі РПАУ кількості українських культурних працівників. У більшості своїй вони евакуювалися із захоплених денікінцями територій і пересувалися в повстанських обозах. З другого боку, влітку 1919 р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, у першу чергу П. Аршинов і В. Волін, які мали певний вплив на Н. Махна. У даний момент вони були задіяні у проведенні пропагандистської кампанії, налагоджуючи в кількох містах України та Росії випуск антибільшовицьких прокламацій, які виправдовували Н. Махна. Оголошений поза законом П. Аршинов здійснював підпільне керівництво справою [23.-С.41].

Склалася ситуація, коли українські культурні сили були не просто у більшості, але й єдиною культурною силою армії. Ніяких інших анархістів, окрім пасивних у національному питанні членів ГСА (Гуляйпільського Союзу Анархістів), поблизу не було.

Військовий кореспондент УСС, що відвідав розташування РПАУ, у майбутньому відомий український письменник Мирослав Ірчан відмічав існування серед повстанців двох неофіційних угруповань: українських патріотів і тих, хто був байдужий до цього: "Перша група постійно росла, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів, чоловіків та жінок, людей відомих навіть з передвоєнної української літератури" [24.-С.161].

Найбільш ініціативні патріоти, особливо інтелігенти, об'єдналися в групу, що намагалася остаточно повернути махновську політику до національної ідеї. З прибуттям до табору армії Галини Кузьменко - дружини Н. Махна - вплив групи значно посилився. Г. Кузьменко була вчителькою української мови та літератури в Гуляйпільській гімназії. Вона користувалася авторитетом серед махновців як "матінка Галина" і обіймала в РПАУ ряд відповідальних посад. Більшість свідчень визначають її як послідовну українську патріотку. Щоправда, у 1927 р. всупереч їм, Н. Махно заявив, що дружина навіть не намагалася навернути його в "націоналізм" [25.-С.27]. Проте зауважимо, що саме цього року відбувся фактичний розрив сімейного союзу Н. Махна і Г. Кузьменко, а в такій ситуації чого тільки не скажеш.

І. Тепер у своїй книзі мемуарів намагається виставити патріотичне угрупування українців як щось якомога більш примітивне і шовіністичне, що не піднімалося вище гасла "Бий жидів та кацапів!" [23.-С.51]. Проте це або хворобливе перебільшення єврея-анархіста, або вимоги більшовицької цензури, адже починаючи з 1921 р. цей автор був штатним агентом "ЧК" серед махновців.

У групі мав вагу і згадуваний Ф. Мелешком член ВРР, "войовничий українець", у чиїй фігурі легко вгадується Х. Шпота. Після місії до Кам'янця і посильної участі у вбивстві отамана Н. Григор'єва його позиції залишались міцними. На перевиборах до ВРР від 1 вересня 1919 р. він зберіг за собою посаду її секретаря [10.-С.300]. Для досягнення мети група користувалася критикою політики С. Петлюри, який, мовляв, "продав Денікіну за сочевичну юшку. програму національного визволення України". Підводячи керівництво РПАУ до її прийняття, стверджувалося що це не тільки не суперечить основному махновському гаслу "З пригнобленими проти гнобителів завжди!", але й природно доповнює його [23.-С.51].

Тоді ж уже згадуваний петлюрівець Ф. Мелешко з групою товаришів виявився відрізаним від основних сил армії УНР і одержав записку від Г. Кузьменко. У ній петлюрівці запрошувалися на зустріч з Н. Махном до його табору. При зустрічі Батько своєрідно пожартував, чи не боїться часом Мелешко, бо поширюється чутка буцімто Н. Махно вбиває будь-якого національно свідомого співвітчизника, що потрапляє до його рук. Опісля Ф. Мелешку з товаришами було запропоновано займатися культурною роботою, гадаючи що вони будуть служити посередниками в переговорах із С. Петлюрою, якщо до цього дійде справа [26]. А справа йшла саме до цього.

Закріпившись у районі ст. Помічна-Новоукраїнка, відбиваючи удари відступаючих і наступаючих ворогів, махновці зайнялися формуванням нових частин і посиленою агітацією серед червоноармійців. Згідно з одними повідомленнями - 13 серпня [27.-С.13], згідно з іншими - 19 [10.- С.291] у районі Нового Бугу збунтувалися старі махновські полки, зведені напередодні цього в бригади 58-ї дивізії