30 серпня 1919 р. в с. Добровеличківці махновські сили нарешті об'єдналися. Був вибраний новий склад ВРР, ухвалена нова структура армії, до титулу РПАУ зроблено додаток /м/ - махновців, аби не путати зі старою, напівгригор'євською. Чисельність армії, можливо, навіть перевищувала 30 000 чол. Коротше кажучи, якість і чисельність махновського війська були достатніми для того, щоб змусити рахуватися з ними як з рівними супротивні їм політичні табори.

Возз'єднання махновців, окрім різкого збільшення військової могутності махновців, породило ще одну серйозну проблему, вирішити яку можливо було тільки через союз із петлюрівцями. Разом із військами в околиці Добровеличківки прикотив по трьох шляхах, підіймаючи стовпи пилюки, гігантський обоз, що слідував за повстанцями ще із Запорожжя. Тисячі селянських родин у страху перед неминучою розправою з боку денікінців, навантаживши майно та зігнавши худобу, відправилися в дорогу. "Це було воістину велике пересування народу, обширне "царство на колесах", що рухалося слідом за армією на захід", - описував це явище П. Аршинов [6.-С.128]. Відступ продовжувався близько 600 верст, причому якщо хтось і відставав, то його місце відразу займали поранені та хворі бійці, які були позбавлені медикаментів. Як правило, у поході махновці віддавали їх на лікування селянським сім'ям, але тепер селяни вважали їх "красними", оскільки ще зовсім недавно махновці офіційно вважалися червоноармійцями, а відступали вони по територіях, де перед тим, з усією притаманною більшовикам жорстокістю, придушувався григор'євський заколот. Селяни виявляли неприховану ворожість, тому поранених ставало все більше і більше. П. Аршинов писав про 8 000 махновців, що потребували медичної допомоги [6.-С.133].

Обоз постаралися розподілити поміж військовими частинами. Піхота мала 8 000 бричок і підвод, штаби, лазарети та зв'язок - ще тисячу, і ще 500 бричок перевозило продукти [10.-С.302]. Видовище тисяч підвод, що котяться українськими степами, могло викликати повагу в кожного, але в керівництва рухом пробуджувало тривожні почуття. Обоз полишав РПАУ/м/ її головної переваги - мобільності. Йти на прорив з подібним тягарем було неможливо, а просто кинути людей напризволяще махновці були нездатні.

Тим часом становище на фронті різко загострилося. Угрупування денікінських військ під командуванням генерала Ярослава Слащова, здобувши підкріплення, перейшло в наступ. До 3 вересня 1919 р. табір повстанців був оточений на невеликій території у 12 км2. Оточення махновці вже звикли не боятися. Армія мала в своєму розпорядженні зібрані з миру по нитці 1 000 кулеметів, до більшості з яких, щоправда, не було патронів. На засіданні комскладу було поставлено питання про подальші дії. Ентузіастів прориву "назад до Дніпра" швидко охолодили - більшість висловилася за прорив на захід для союзу "з Петлюрою", де проглядалася можливість розвантажити армію, відпочити і дістати боєприпаси [28.-С.208].

Прорвавши оточення, махновці знову відступали на захід. Відстань від Новоукраїнки і Добровеличківки до Умані небагато більше 80 кілометрів. У кращі часи домчали б за день. Тепер же доводилося вести важкі ар'єргардні бої з білою кіннотою. Загинув рідний брат Н. Махна - Григорій. Загинув ад'ютант Н. Махна - Сидір Лютий. Сам Н. Махно спав не роздягаючись по 3-4 години на добу [8.-Р.127]. Патрулі, що постійно розсилалися навсібіч, шукали петлюрівців, поки, нарешті, "серед дубових гаїв, що оточують Умань", не зіткнулися з розвідниками УСС [14.-С. 140]. Умань і ст. Христинівка були зайняті "усусами" 11 вересня 1919 р. [29.-С.53].

Залишимо махновську армію просуватися до Умані і звернемо увагу на події в таборі їхніх майбутніх союзників.

На початку липня 1919 р. армії УНР вдалося відстояти за собою тільки невеликий простір українських земель навколо Кам'янця-Подільського. Жорстокі політичні реалії нарешті заставили уряд Директорії вжити заходів щодо налагоджування контактів з повстанцями і форсованого покращення стосунків з урядом ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки), незважаючи на його консервативну політику. 15 липня 1919 р. армія й уряд ЗУНР, залишивши рідний край під польською окупацією, переходять р. Збруч для сумісних дій з Директорією і армією УНР.

Обидва уряди продовжували діяти самостійно. їхньому об'єднанню перешкоджали значні ідеологічні розбіжності, а в зовнішній політиці - знову-таки питання про ставлення до Денікіна. Уряд ЗУНР був готовий вступити з ним у союз для сумісної боротьби з більшовиками, того часу як Директорія була не згодна співпрацювати з Добровольчою армією.

При обговоренні військових планів С. Петлюра з метою навернути галичан до війни з білими говорив не тільки про їхню ворожість українській ідеї, але й про їхню уявну слабкість. Диктатору ЗУНР Е. Петрушевичу було заявлено, що з наступаючим Денікіним упораються самі повстанці [30.- С.229], а головнокомандувачу УГА генералу М. Тарнавському, що під час першого ж зіткнення фронтів 60% денікінських солдат перейдуть на український бік.

Загальна чисельність об'єднаної української армії досягала 85 000 чол. [31.-С.117], що не виключало можливості успішного наступу. Галичани пропонували наступати на Одесу, "прорубати вікно в широкий світ", петлюрівці - на Київ, аби "підняти бойовий дух і народ на антикомуністичне повстання". Основним аргументом С. Петлюри були листи повстанських отаманів, одержані з-за лінії фронту. І. Нагаєвський згадує і про лист Григор'єва та Махна [30.-С.300],