Махно став би опиратися подібному результату переговорів. Суверенність руху ставала для нього одним із найважливіших принципів, а ілюзій стосовно кар'єри анархіста в державній армії він не плекав ніколи. Ось для цього і знадобився Ф. Щусь [44]. Ліквідування Н. Махна не обов'язково повинно було мати форму вбивства. Верхівка руху мала достатньо сили і впливу, аби змістити командувача з посади законним демократичним шляхом. Але цьому не судилося статися. Усі можливості були втрачені, так як Н. Махно десь у другій декаді вересня 1919 р. дізнався про змову [43.-С.12]. Напевно, спрацювала організована ним напередодні армійська контррозвідка. З подальших дій Н. Махна можна визначити, що знання про змову було вкрай поверхневим. Ні конкретних задумів, ні ймення учасників він не знав. Дружину і Ф. Щуся не підозрював до самої смерті, хоча від природи був підозрілий. Цілком зрозуміло, що після випадку з Н. Григор'євим Н. Махно повинен був виявляти особливу чутливість до змов, а недостатність інформації давала простір фантазії.
Спроба організації антимахновської змови привела "українську" групу до цілком протилежних результатів, ставши головною причиною переходу махновців на антипетлюрівські позиції та випуск відповідної відозви. Більше того, Н. Махно вирішив відповісти ударом на удар, а саме - організувати спробу замаху на життя С. Петлюри.
Стосовно потенційних змовників ніяких репресивних заходів здійснено не було. І тепер пише, що після того, як Н. Махно розкрив їхні плани, він легко вивів "українських націоналістів" з руху [23.-С.51]. Конкретно відомо, що подібна доля спіткала Х. Шпоту, та і то не відразу. Дочекавшись розв'язки подій, Н. Махно зміг вивести Х. Шпоту зі складу ВРР. Подальша його доля маловідома. Є тільки повідомлення В. Білаша, що на 1930 р. він був ще живий [10.-С.597].
Друга декада вересня 1919 р. - це злам у відносинах Н. Махна та С. Петлюри, і на рівні особистостей, і на рівні політичних рухів, коли були втрачені останні краплі довіри, надбані ціною великих втрат. До цього бажання вступити в договірні відносини з УНР мало основою реальні надії на союзництво і, як наслідок, політичні вигоди. Тепер же Н. Махно вирішив довести справу до кінця, але вже з цілком іншою метою. Союз ставав для нього не більше чим віроломною витівкою, фіналом якої планувалася смерть С. Петлюри і спроба захопити контроль над його військами, принаймні над якоюсь їхньою частиною. Справа була варта заходу. У разі невдачі махновці мало що втрачали, а виграти могли набагато більше.
20 вересня 1919 р. на станції Жмеринка угода була укладена. З боку УНР - головним отаманом С. Петлюрою і командувачем київською групою військ генералом Ю. Тютюнником. З боку РПАУ/м/ - армійським скарбником і "дипломатом" О. Чубенком і завідувачем культурно-просвітницького відділу ВРР РПАУ/м/ В. Воліним. Вірний традиціям недовіри, Н. Махно на підписання договору не приїхав.
22 вересня 1919 р. відбулося засідання Кабінету народних міністрів УНР, на якому С. Петлюра виступив із доповіддю "Про становище на денікінському фронті". Після її обговорення уряд Директорії прийняв рішення "про необхідність об'єднання всіх українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України" [45.-С.95]. Цю постанову можна вважати непрямою ратифікацією урядом УНР союзу з махновцями і визнанням останніх "українською національною силою", до речі, теж.
Проте договір виявився "таємним", про нього не оголошувалося офіційно, і його тексти не були опубліковані. Подібний характер угоди не передбачався сторонами, це - результат подій, що сталися після укладання угоди. Враховуючи їх, публікація угоди виставляла сторони в не найкращому світлі, як людей, які однією рукою вітають один одного, а другою стискають заховані за спиною ножі. Тому текст договору був надійно схований в архіви, так що оригінал невідомий і сьогодні, щоправда, ніхто його особливо й не шукав. Більше того, двадцять років по тому Л. Винарь у друкованому органі ОУН взагалі писав, що ніякої угоди махновців з петлюрівцями ніколи не було і бути не могло [12.-С.16], а почерпнуті з радянських джерел відомості про нього є сфальсифікованими.
Але відомості про нього виявилися почерпнутими не з радянських, а з махновських джерел, а з 1953 р. з'явилися й інші згадки про цю угоду, які доскіпливому досліднику не можна ігнорувати. Перекази змісту даної угоди, що наводяться в різних джерелах, зроблені на основі спогадів людей, скільки-небудь знайомих з його змістом.
На сьогодні можлива тільки наближена реконструкція основних положень угоди, зроблена на основі компіляції джерел. Г. Кузьменко вже у похилому віці згадувала, "що договір. про перемир'я заключався, аби. не проливати української крові" [17.-С.39]. Обидві сторони зберігали повну самостійність, засновану на принципі "військового нейтралітету", - говорить П. Аршинов [6.-С.133]. "Обидва боки зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним", - повідомляє В. Білаш [10.- С.305], "до повного знищення білих", - додає більшовицьке донесення [28.-С.207]. Не посилаючись на першоджерело (напевно, все той же Р. Купчинський. - В.Ч), професор В. Дубровський запевняє, що у разі перемоги УНР зобов'язувалася виділити махновцям територію для будівництва "вільного радянського ладу" [43.-С.12].
Пункти договору, що торкалися безпосередніх армійських заходів, досить докладно викладає В. Білаш [10.-С.305]:
махновці зобов'язуються узгоджувати свої оперативні плани зі штабом головного отамана армії УНР;
РПАУ/м/ отримає боєзапаси і