махновські хворі і поранені розміщаються в петлюрівських лазаретах, де вони повинні здобути відповідне лікування;

для дислокації РПАУ/м/ у даний момент відводиться територія шириною в 40 і глибиною в 60 верст;

пропаганда махновської ідеології за межами виділеної території забороняється.

Багато які з пунктів угоди викликали довгі суперечки. Махновці пропонували затвердити дозвіл на свободу пропаганди: махновської - серед петлюрівської і петлюрівської - серед махновців, але С. Петлюра наполіг на відмові пропозиції, і неспроста. У тодішньому стані армії УНР вже проглядалися зародки її розпаду. Справа була не тільки в частих випадках захворювання тифом при відсутності відповідних медикаментів, просто в армії почався процес масового "полівіння". Він дасть себе знати в майбутньому через відділення від армії частин отамана О. Волоха, що перейде на бік "боротьбистської" самостійної Червоної армії [18.-С.217-220]. Крім цього, у денікінський тил підуть частини під командуванням Я. Огія і К. Матяша [46]. Кинувши фронт, вони восени 1919 р. шукатимуть союзу з махновцями. Коливався стосовно такого рішення і Ю. Тютюнник - той, хто стояв поряд із С. Петлюрою, укладаючи угоду з махновцями [47.-С.45].

Махновці агітували за свободу пропаганди, сподіваючись прихилити на свій бік солдатську масу союзника, для чого агітація вже проводилася і до зустрічі в Жмеринці, правда, без особливих успіхів. Про посилене дезертирство від петлюрівців до махновців пише один лише М. Герасименко, але це непевне джерело [48.-С.59]. Можливо, якесь дезертирство й було, ймовірно, викликане тим, що взимку 1918-1919 рр. петлюрівцям вдалося провести мобілізацію в цілому ряді махновських місцевостей і з них некрути хотіли повернутися до своїх і в свої місця, а не тупцювати по Правобережжю.

Витіснені з рідних земель, знекровлені боями махновці не могли викликати до себе особливу повагу з боку рядових армії УНР. Старшини ж трималися насторожено, пам'ятаючи про долю григор'євців. Галичани повертали махновцям їхні газети, вказуючи на те, що призначена для українських селян преса надрукована чужою для них, московською мовою [34.-С.137].

Суперечки затягнулися й у відповідь на махновські прохання про виділення боєприпасів. Допомогу обіцяли надати ще в липні, але так нічого і не надіслали. С. Петлюра вказував на нестачу боєприпасів для власних потреб. Врешті-решт удалося досягти компромісу. Махновцям передавалося безкоштовно 125 000 набоїв, і ще 525 000 купувалися ними за 50 000 золотих карбованців [49.- Арк.176]. Отримавши 700 000 патронів, махновцям тепер було чим зарядити свою тисячу кулеметів хоча б на один раз. Доставка зброї почалася відразу ж. Петлюрівська "розумна політика", наймовірніше, досягла бажаного лише в одному: денікінці залишилися в повному невіданні щодо їхнього союзу з махновцями. І коли генерал Я. Слащов вживав заходів щодо припинення доставки до махновських позицій військових вантажів, то, скоріше, був схильний приписувати їх появу підступності Франції, яка на словах підтримувала "добровольців", а насправді через Польщу і "Петлюру" харчувала зброєю Н. Махна [40.-С.107]. Версія стосовно того, що це спорядження було куплено махновцями у С. Петлюри, який, у свою чергу, наміняв його за цукор у румун, до уваги не бралося взагалі.

Питання про долю поранених і хворих махновців, а також частини біженців, що були передані на догляд петлюрівцям, надзвичайно цікаве і малодосліджене. Російський історик О. Шубін у кількох своїх публікаціях [50.-С.180; 51; 52] говорить, що С. Петлюра "пізніше віддав обоз з пораненими Денікіну в порушення договору". Але, по-перше, як відомо, обоз уже був розформований. По-друге, О. Шубін не посилається на джерело в цій дуже важливій тезі. По-третє, живих-здорових махновців з цих обозів трохи пізніше, у жовтні 1919 р., у петлюрівському тилу зустрічали такі авторитетні люди, як український поет В. Сосюра [53.-С.384] (у Кам'янці-Подільському) і прозаїк Б. Антоненко- Давидович [54.-С.69-70] (у Гайсині). Махновці з уманських госпіталів справді потрапили до рук денікінців, які, наприклад, зарубали пораненого помічника голови ВРК Гуляйпільського району Яковлєва-Когана [19.-С.195]. До того ж махновці вже наступного дня вибили денікінців з Умані, так що останні ще могли і не встигнути розправитися з пораненими, як це вони робили зазвичай.

Є дані, що поранені махновці були відправлені до госпіталів Винниці, Жмеринки, Проскурова та інших містечок у кількості 3 000 чол. [54.-С.70; 10.-С.305]. Зазначимо, що це були далеко не всі поранені та хворі махновці, адже як уже згадувалося, П. Аршинов говорив про 8 000 потребуючих допомоги. Залишилися тільки ті, хто забажав це зробити або був у тяжкому стані. Г. Кузьменко згадувала, що перед розміщенням з С. Петлюри взяли чесне слово стосовно їхньої подальшої долі [17.-С.39]. С. Петлюра слово дав, але із застереженням про те, що, одужавши, махновці мають вступати до лав армії УНР, якщо махновських частин поблизу не виявиться [54.-С.70].

Так, у першу чергу, поранених розташовували в уманських госпіталях. Заходи, що своєрідно скріпляли угоду, намагалися обрядити у святкову форму. На площі весь час грав махновський оркестр. Грав всю революційну музику без винятку, навіть "Інтернаціонал", який цілком логічно можна було вважати ворожим гімном. Члени більшовицького підпілля, почувши його, навіть подумали, що в місті знову встановилася радянська влада.

Але пвідчуття полегшення у махновців не було. Своїх товаришів вони віддавали до чужих рук, у тривожній обстановці, того і дивись, прямо у ворожі