В. А. Добровольська

ПОЛІТИКА ЦАРСЬКОГО УРЯДУ В СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Українська держава має багатонаціональний характер, саме тому в ній проводиться державна політика, спрямована на забезпечення соціальних, політичних та культурних потреб етнічних спільнот. Освітні заклади України будь-якого регіону ставлять за мету виховати у підростаючого покоління толерантність по відношенню до представників нацменшин, сформувати почуття загальнонаціональної єдності. Саме тому вивчення змісту державної політики в галузі національної освіти Півдня України у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття є корисним.

В історичній літературі ця проблема висвітлена недостатньо. Є праці, що висвітлюють історію і культуру, в тому числі й освіту, євреїв [1; 2], кримських татар [3], німців [4] України у різний історичний період. Допоміжну роль відіграють статистичні дані звітів дореволюційних органів місцевого самоврядування [5; 6; 7; 8; 9] та матеріали архівних справ [10; 11; 12]. Метою цього повідомлення є висвітлення характерних рис політики уряду в сфері національної освіти Півдня України у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття, розкриття мережі єврейських, татарських, німецьких шкіл регіону.

У зазначений період Південь України складався з Катеринославської, Таврійської й Херсонської губерній. У географічному відношенні, попри всі численні відмінності й місцеві особливості, ці землі представляли собою певну єдність.

Населення Півдня України з самого початку формувалось як багатонаціональне. За даними всеросійського населення 1897 року українці кількісно переважали інші етноси (54,9% від загальної кількості населення трьох губерній). Найбільш помітним після українців був відсоток росіян (22,1%), євреїв (6,8%), кримських татар (4,6%), німців (4,6%), молдаван (2%), греків (1,3%), болгар (1,2%), поляків (0,8%), білорусів (0,7%). Інші народності складали 0,4 % від загальної кількості населення регіону [13, с.146; 14, с.53-54].

Багатонаціональність Півдня України була історично зумовлена: з кінця XVIII століття ця територія була одним із основних районів колонізації.

У ХІХ столітті царський уряд почав впроваджувати великодержавну політику щодо нових підданих. Розглянемо характерні риси політики по відношенню до трьох найчисельніших національних меншин Півдня України: євреїв, німців, кримських татар.

На третьому місці за кількістю після українців і росіян були євреї. Катерина II ще у 1769 році надала дозвіл євреям селитися у Таврії з метою її заселення і освоєння.

Єврейське населення багато в чому вплинуло на особливості культури та економіки регіону, соціально-психологічні характеристики його мешканців. В середині XIX століття А.Скальковський писав: "Край Новороссийский - зто обетованная земля евреев" [15, с.308-316].

"Положення про євреїв" від 30 травня 1835 року створило "смугу осілості", яка з незначними змінами збереглася до 1917 року. В Україні - це Волинська, Подільська, Катеринославська, Київська (крім Києва), Херсонська, Таврійська, Полтавська, Чернігівська губернії [1, с.21]. Смуга осілості - це своєрідний умовний кордон, який офіційно євреям не дозволялося переходити.

Антисемітська політика царизму пройшла кілька етапів і на початок ХХ століття була досить сформована. Дозвіл поселятися євреям в Україні мав кілька причин: необхідність позбавлення російського населення від конкурентів в галузі торгівлі, протистояння євреїв та українців позбавить останніх від думки про незалежність. Злиденність життя у єврейських громадах, безправ'я, численні обмеження з боку уряду, спонукали молодь до зміни життя. Для цього вони здобували освіту.

3 40-х років XIX століття розпочалася реформа в галузі єврейської освіти, метою якої було сприяти швидкій асиміляції євреїв з іншими народами багатонаціональної держави. Однак царат не брав до уваги, що євреї мали свою мову - ідиш, якою користувалися в побуті, книжну мову - іврит, свою систему самоуправління, конфесійну замкненість, які віками передавалися з покоління в покоління системою національної початкової освіти.

У зазначений період спостерігаються дві тенденції національно-культурного руху євреїв - асиміляція й інтеграція в європейську цивілізацію та консолідація етносу на основі традицій. Особливістю громадського побуту євреїв була згуртованість у спільноти, об' єднані іудаїзмом та заснованій на ньому культурній традиції, відособленість, поділ людей на "своїх" і "чужих". Багато хто з євреїв, в першу чергу з нижчих і середніх верств населення, погано знав або зовсім не володів російською мовою.

Потреба реалізації в житті й забезпечення пристойного існування в умовах чужого культурного середовища вимагало інтеграції євреїв у російське суспільство. Одним із шляхів досягнення життєвого успіху було отримання середньої та вищої освіти. Взагалі розповсюдження просвіти серед євреїв було принципом єврейської громади, обов'язком єврейської інтелігенції щодо юнацтва. Найпершими навчальними закладами для євреїв були хедер та талмуд-тора (безкоштовні або з невеликою платою єврейські училища 3-го розряду) ("Правила про талмуд-тори" 1844 року) [10, арк.4-4 зв.; 11, арк.27]. Популярними серед дівчат через неможливість навчання у хедерах були приватні єврейські училища, які повинні були допомагати євреям продовжувати навчання у загальноосвітніх школах. Спільне навчання хлопців та дівчат не допускалося.

У 1868 році приватні училища були розділені на розряди: першого - шестирічні училища, другого - не менше трьох класів. У 1887 році було встановлено норму для вступу євреїв до навчальних закладів: у столицях - до середніх - 5%, до вищих - 3%. Крім того, євреям заборонялося вчитися в університетах губернських міст. Після введення цих правил кількість приватних шкіл зросла, але відкривати їх за смугою осілості дозволили лише на початку ХХ століття.

Ще за часів царювання