В. П. Ганзуленко

РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА НА ПІВДНІ УКРАЇНИ: ЧАС СОЦІАЛЬНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ (1917-1930 PP.)

Після проголошення незалежності Українська держава, прагнучи утвердження священних принципів свободи, соціальної справедливості та рівноправності, взяла на себе зобов'язання сприяти відродженню духовності народу України. Сьогодні, коли набувають актуальності взаємовідносини держави та церкви, зацікавлення історією Римо-католицької церкви (РКЦ) є закономірним явищем та пояснюється появою доступу до значного кола раніше закритих архівних фондів та можливістю використання нових історичних джерел.

Проблемі діяльності присвячена значна кількість дослідницьких робіт, як вітчизняних так і закордонних авторів. Вітчизняними дослідниками ретельно вивчалося становлення та поширення римо-католицизму в Україні [1; 2], і в першу чергу в Західному її регіоні, аналізувалися особливості взаємодії РКЦ та державних структур [3; 4], а також досліджувалася історія окремих етноконфесій- них громад (німецької, польської) [5; 6; 7; 8].

Однак, залишається недостатньо вивченою така проблема історії Римо-католицької церкви, як дослідження функціональної структури церкви, а також аналіз еволюційних змін в організації церкви під впливом соціальних перетворень початку XX ст.

Мета даної статті полягає в тому, щоб на підставі вивчення історичних джерел висвітлити умови внутрішньої трансформації організаційної структури католицької церкви та дослідити особливості функціонування її складових на Півдні України в 1917-1930 pp.

Релігійна громада католиків Півдня України на початку >0( ст. входила до складу Тираспольської дієцезії Римо-Католицької церкви (РКЦ) та охоплювала території Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній Російської імперії. В цілому РКЦ в Російській імперії на початку XX ст. налічувала 12 дієцезій, в тому числі Могильовську, Віленську, Луцько-Житомирську, Тельшевську та 7 діє- зезій на польських землях (Варшавську, Сейнську, Влоцлавську, Калецьку, Люблінську, Плоцькута Сандомирську) [9, с.158-159].

Управління Тираспольської дієцезією здійснювалося єпископом, що призначався наказами Урядового Сенату за рішенням Російського імператора та за попереднім узгодженням із папою римським. Кожний єпископ повинен був принести присягу на вірність імператору Росії, його спадкоємцеві, а потім і самому папі римському.

На початку XX століття Тираспольська дієцезія мала кафедральний капітул та консисторію, включала 15 деканатів, третина з яких охоплювала Південь України, а саме: Одесу, Миколаїв, Сімферополь, Катеринослав (сучасний Дніпропетровськ) та Бердянськ. На 1902 рік Тираспольська дієцезія об'єднувала 87 парафіяльних церков, 34 філіальні церкви, 131 священика та майже 298 тисяч парафіян [9, с.160]. За етнонаціональним складом католики Півдня були представлені німцями, поляками, чехами, українцями, росіянами, французами та іншими.

Чисельність католицького населення на Півдні України у порівнянні з представниками інших релігійних конфесій на початку XX ст. в різних регіонах була різною. Так, наприклад, в Олександрівсь- кому повіті Катеринославської губернії (територія сучасної Запорізької області) католики складали близько 1,14%, поступаючись православним, іудеям, лютеранам та менонітам [10, арк.142]. В Одеському повіті за кількістю католики поступалися лише православним [9, с.162]. Проте кількісний склад католиків мав досить стабільний характер.

Однак, незважаючи на чисельність католицького населення та його вірнопіддані позиції щодо ставлення до Російської імперії, монархічний режим, який вважав Православну Церкву своєю найважливішою опорою, нехтував інтересами Римо-католицької церкви та її парафіян (особливо в роки Першої світової війни), державні органи влади майже не додержувалися принципу свободи совісті та віросповідання.

Саме тому лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. та Українська національно- демократична революція сприймалися католиками з неприхованим піднесенням та сподіванням на покращення життя.

Українські політичні сили революційної доби (Українська Центральна Рада, Гетьманат Скоропадського, Директорія), на відміну від царського уряду, розглядали релігію як особисту справу кожного, прагнули гармонізувати стосунки між світської владою та Церквою. При цьому, маючи особливі стосунки з Православною Церквою як із традиційною, держава завжди декларувала свободу віросповідання та намагалася не допускати утисків прав інших релігій (в тому числі й римо- католицизму) [11, с.166-167].

Однак відсутність чіткої релігійної політики стосовно взаємодії Української держави з конфесіями, що не мали загальнодержавного значення, сприяла непорозумінню серед релігійних громад (інколи навіть відверто ворожому ставленню між ними), що не могло не позначитися на становищі католицизму у південному регіоні в цілому, особливо в умовах наступу держави на позиції церкви.

Надії римо-католицького духовенства Тираспольської дієцезії на подальше вільне існування Церкви рухнули після запровадження радянської влади й утвердження більшовицької диктатури. Чимала частина активних парафіян Південної України залишала місця свого існування: одні католики поверталися на історичну батьківщину, інші бігли від голоду. Все загострила громадянська війна - католики стали заручниками державних інтересів. 29 квітня 1919 р. у Петрограді був заарештований митрополит Е. Ропп, а наступного дня ще кілька священиків. Письмові та особисті звернення Центрального комітету католицьких громад до влади із проханням звільнити митрополита й інших священиків залишилися безрезультатними. Відповіддю стали нові арешти священиків та парафіян. Тираспольський єпископ Й. Кесслер виявився після зміни державних кордонів у Бессарабії, радянські власті не допустили його повернення до дієцезії [12, с.421].

Польсько-радянська війна та її наслідки призвели до поділу дієцезій, а також до нових утисків РКЦ [5, с.67]. Характерним прикладом боротьби за збереження свободи католицької церкви на території Радянській України є боротьба з вимогою укладати договори щодо передачі храмів віруючим. Римо-католицька церква наполягала на тому, що храми - її власність, оскільки були побудовані на кошти парафіян. Велике значення мав також протест архієпископа Я. Цепляка від 29 вересня 1919 р. проти націоналізації церковного фонду [13, с.12-14]. Католицьке