В. П. Ганзуленко

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА 1917-1920 рр.: ПРОБЛЕМА ВИРІШЕННЯ РЕЛІГІЙНОГО ПИТАННЯ

Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. стала унікальним історичним явищем, внаслідок якого виникла (в перше за довгі століття забуття) Українська держава.

Сьогодні, коли набувають актуальності взаємовідносини держави та церкви, відкриваються сприятливі умови для дослідження досвіду реалізації церковного питання Українською державою. Зацікавлення цією проблемою є закономірним та пояснюється поступовим відродженням духовності України, а також появою доступу до значного кола раніше закритих архівних фондів та можливістю використання нових історичних джерел.

Питанню вивчення революційних подій загальнонаціонального масштабу присвячена значна кількість дослідницьких робіт як вітчизняних так і закордонних дослідників, тоді як аспекти релігійної політики Української держави (особливо стосовно релігійних конфесій, що не мали загальнодержавного значення) залишаються недостатньо дослідженими.

Вагоме місце проблемі державно-церковних відносин відводять у своїх дослідженнях українські науковці В. Ульяновський, Б. Андрусишин, В. Квас та інші.

Метою даного дослідження є з'ясування принципів взаємовідносин Церкви та державних структур на різних етапах існування Української держави; розкриття особливостей реалізації церковної політики, враховуючи полірелігійний характер України.

Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. разом із національним рухом активізувала й національно-культурне життя України, дала новий поштовх для відродження релігійних уподобань багатоконфесійного населення України.

Досліджуючи основи церковної політики Української держави необхідно зазначити, що політичні сили революційної доби (Українська Центральна Рада, Гетьманат Скоропадського, Директорія) по різному ставилися до вирішення церковного питання.

Так Українська Центральна Рада не мала чіткої державної політики щодо церкви. Провідні політичні партії, що входили до складу Центральної Ради, а саме Українська партія соціалістів- революціонерів та Українська соціал-демократична робітнича партія, не дуже переймалися церковними проблемами. В програмах цих партій наголошувалася потреба відокремлення Церкви від держави та школи, підтримувалася націоналізація церковних і монастирських земель, релігія розглядалася як особиста справа кожного [1, с.41, 97].

В Програмі Української партії соціалістів-революціонерів (прийнятій в липні 1917 р.) передбачалося:

визнання повної волі сумління (релігії);

відділення Церкви від держави і школи від Церкви;

признання релігії приватною справою сумління кожної людини, а Церкви - «приватним союзом

вірних» [1, с.120, 175].

УСДРП також мала подібну точку зору на релігійні питання та прагнула: «оголошення релігії приватною справою, знищення допомоги Церкві від держави» [2, с.32].

Своє бачення реалізації проблеми церковного життя пропонувала Українська федеративно- демократична партія (заснована наприкінці 1917 р.): «Жодних переслідувань за сповідувані вірування, переконання, за зміну або відмову від віровчень не припускається. Відправа релігійних і богослужбових обрядів і поширення віровчень вільне, якщо тільки дії, що вчиняються при цьому, не мають у собі яких- небудь загальних вчинків, передбачених кримінальними законами. Православна Церква та інші сповідання повинні бути звільненими від державної опіки; організація й керівництво повинно бути децентралізоване...» [3, с.76].

Отже, питання регулювання церковно-державних стосунків для провідних партій Центральної ради було питанням другорядним. Проте навряд чи можна звинувачувати лідерів політичних партій у недооцінці ролі Церкви у житті держави, хоча б з огляду на кількість серед них випускників духовних училищ та семінарій.

Український дослідник Василь Ульяновський у своїй праці «Церква в Українській Державі 19171920 рр. (доба Української Центральної Ради)» зауважує : «Іншу позицію займали менші за своїм впливом і значенням партії» [4, с.24] - Українська партія соціалістів-федералістів та Українська національна партія (з грудня 1917 р. - Українська партія соціалістів-самостійників [5, с.226]). Вони обстоювали потребу вирішення церковного питання на користь українізації.

Більшість заяв політичних лідерів щодо свободи віросповідання та вирішення питання відносин держави і Церкви залишилося декларативними.

В законодавчих актах Центральної Ради питання врегулювання церковного життя на Україні майже не знайшло відображення, за виключенням проголошення «свободи віри». Так в ІІІ Універсалі Центральної Ради зазначалося, що «... в Українській Народній Республіці має бути забезпечено всі свободи...», в тому числі й «свободу віри» [6, с.70-73]. В «Законі про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 р. у статті 2 національним меншинам гарантувалося право створення національно-персональної автономії на підставі заяви громадян УНР «без ріжниці полу і віри» [6, с.85- 86].

Отже, нерегламентованість релігійного життя в основних законодавчих актах УНР свідчить про відсутність чіткої державної політики Центральної Ради щодо Церкви.

Перший державний орган, який займався би питаннями релігії, був створений в січні 1918 р. Основним завданням цього Департаменту ісповідань було врегулювання відносин між державою і православною церквою, яка визнавалася Департаментом як «автокефальна» в межах всієї України [7, с.57]. Питання діяльності на території України інших релігійних конфесій, зокрема й Римо-католицької церкви майже не розглядалися, окрім заяв про невтручання держави у справи релігійних громад та їхнє самофінансування [8].

Таким чином, Українська Центральна Рада та її виконавчі комітети не приділяли церковним питання належної уваги, особливо питанням міжконфесійних відносин та національно-релігійного відродження того часу. Така відсутність чіткої та послідовної церковної політики щодо перспектив взаємодії держави та багаточисельних релігійних конфесій України сприяла втраті можливості об'єднання населення у розбудові Української держави [9, с.46].

З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського та із зміною політичного режиму в Україні ставлення до релігійних питань дещо змінилося. 29 квітня 1918 р. були оприлюднені перші гетьманські документи - «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» [10, с.72]. Саме в «Законі про тимчасовий державний устрій України», який фактично можна вважати конституційним актом,