Спеціальним наказом № 12 від 16 травня 1918 р. гетьманом Скоропадським було створено Міністерство сповідань при Кабінеті Міністрів, основним завданням якого було будування державної політики Гетьманату на засадах конституційного визнання Української Православної Церкви як «традиційної церкви України» [12, с.26].

Треба зазначити, що в діяльності Міністерства сповідань визначають два періоди. Перший період пов' язують з першим керівником цього міністерства - Василем Зінківським. Саме за його правління держава провадила зважену та толерантну політику у стосунках із Церквою.

Під час другого періоду в історії діяльності Міністерства сповідань, очолюваного вже Олександром Лотоцьким, державна політика стосовно церкви стала більш авторитарною. Змінився принциповий погляд держави на Церкву, майже повністю був відкинутий принцип відокремлення. Незважаючи на те, що Церква не стала частиною державного апарату, проте державно-церковні відносини набули партнерської забарвленості [13, с.34-36]. Такі взаємовідносини Гетьманату та Церкви, нажаль, було впроваджено невдовзі до падіння режиму Скоропадського, що зашкодило їх подальшому розвитку.

Зауважимо, що і в період гетьманування Скоропадського окрім декларативного визнання свободи совісті та віросповідання так і не було вирішено питання співпраці держави з іншими релігійними громадами, що діяли на українській території [14, с.362]. Проте державна політика уряду Скоропадського щодо Церкви, на відміну від Центральної Ради, відрізнялась концептуальним підходом та чіткою організаційно-практичною схемою реалізації, що на думку В. Ульяновського «обмежувало самостійність Церкви як інституції (передусім в акціях державного характеру), але держава не втручалася у власне релігійне життя й виконання основних внутрішніх функцій Церкви» [12, с.39].

Цілеспрямовану політику щодо церковного питання, порівняно з Центральною Радою та Гетьманатом Скоропадського, проводила Директорія. Прагнення Директорії до реалізації курсу на цілковиту незалежність України максимально сприяло розвитку національно-церковного руху в Україні [15, с.83]. Впровадження такої церковної політики відбувалося завдяки діяльності таких провідних діячів Директорії як Симон Петлюра (був випускником духовної семінарії), Іван Огієнко (очолював Міністерство ісповідань) та інших.

Провідною метою діяльності Міністерства ісповідань за часів Директорії було створення Українського Патріархату, а отже Православна Церква визнавалася Автокефальною та набувала статусу державної [16, с.47]. Всі інші релігійні конфесії (включно з римо-католицькою) позбавлялися державної підтримки та визнавалися приватною справою вірян. В проекті Основного державного закону, артикул 25, зазначалося, що всі визнані державою віросповідання перед державою рівнорядні і рівноправні, «мають право уряджувати публічні набоженства, виконувати релігійні обряди та засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію» [11, с.132].

Підсумовуючи, спробуємо охарактеризувати основні закономірності церковно-державних стосунків за часів Української держави (1917-1920 рр.). За всіх трьох форм організації влади: Української Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії - існував окремий державний орган, покликаний займатися релігійними питаннями, часом на нього лягали функції навіть посередника між державою та Церквою. Він називався Департамент ісповідань, Міністерство ісповідань і навіть Міністерство культів, його місце в системі тогочасних державних органів влади також змінювалося.

Правове, законодавче закріплення статусу Церкви в державі відбувалося через прийняття спеціальних законодавчих постанов, так і завдяки окремим положенням в конституційних актах. Згадані положення характеризуються прагненням гармонізувати стосунки між світською владою та Церквою. При цьому, маючи особливі стосунки з Православною Церквою як із традиційною, держава завжди декларувала свободу віросповідання та намагалася не допускати утисків прав інших релігій.

Однак відсутність чіткої релігійної політики стосовно взаємодії Української держави з конфесіями, що не мали загальнодержавного значення, сприяла з одного боку непорозумінню серед релігійних громад (інколи навіть відверто ворожому ставленню між ними), а з іншого - було втрачено можливість об' єднання різного за віросповіданням населення заради розбудови самостійної української держави.

Джерела та література

Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст. Програмові і довідкові матеріали. - К., 1997.

Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К., 1997.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. - Т. 1. - К., 1996.

Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). - К., 1997.

Українське державотворення. Словник-довідник. - К., 1997.

Зозуля Я. Велика українська революція. (Матеріали до історії української державності). Календар історичних подій за лютий 1917 - березень 1918 року) / Упорядник Я. Зозуля. - Нью-Йорк, 1967.

Квас В. Церква і держава // Православний вісник. - 1999. - № 3-4.

Гентош Л. Католицька церква та становлення української державності (1917-1923 рр.) // Другий Міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. Історія. - Ч. 2. - Львів, 1994.

Копиленко О. «Сто днів» Центральної Ради. - К., 1992.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К., 1993.

Слісаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. - К., 1993.

Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). - К., 1997.

Історія православної Церкви в Україні: Зб. наук. праць. - К., 1997.

Історія релігії в Україні: У 10 т. - Т. 4. Католицизм / За ред. П. Яроцького. - К., 2001.

Ульяновський В., Крижанівський О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. -