В.С. Гвоздик

УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ПІВДНЯ УКРАЇНИ У ПОЛІТИЧНІЙ БОРОТЬБІ (БЕРЕЗЕНЬ 1917 - КВІТЕНЬ 1918 рр.)

За нових суспільно-політичних умов історична наука, відмовившись від застарілих догм, веде активний пошук історичної правди. У цьому відношенні важливе місце посідає переосмислення ролі і місця селянства України у політичній боротьбі 1917 року, коли відкривалися унікальні можливості для розбудови власної державності.

Крім того, зазначена проблема в значній мірі актуалізована боротьбою сучасного українського селянства за свої права в умовах затяжної аграрної кризи, пов'язаної з процесами зміни форм власності на селі.

Розглядувана проблема має багату історіографічну спадщину та декілька напрямків дослідження. Перший з них - започаткований безпосередніми учасниками революційних подій, діячами Центральної Ради (М. Грушевським [1], В. Винниченко [2], Д. Дорошенко [3], І. Мазепою [4], М. Шаповалом [5] та ін.), що сповідували народницьку ідеологію та В. Липинським [6] - яскравим представником державницької історіографії.

Так, народницька історіографія досить суперечливо оцінювала можливості селянства. З одного боку, вона підкреслювала його величезний соціальний потенціал в революції, з іншого - досить низько оцінювало його реальну роль в національно-визвольній боротьбі.

Один з керівників УПСР М. Шаповал у брошурі "Соціологія українського відродження" характеризував українське селянство як "національне несвідоме, дещо навіть заражене прищепленими поняттями про свою "руськість", ніби національну тотожність з пануючими групами. ...Селянська думка не має ніякого соціологічного світогляду ні в якій формі: ні в релігійній, ні в суспільно-політичній, ні в національно-культурній. В такому становищі були 3/4 населення України" [7.-С.34-35].

Подібну точку зору сформулював інший лідер українських есерів М. Ковалевський: "Свідомість наших селян стояла на дуже низькому рівні" [8.-С.247].

Аналогічної думки був і I. Мазепа, стверджуючи, що: "Український народ являв собою ще майже сиру етнографічну масу, українським провідникам доводилось витрачати час на те, щоб роз'яснювати селянам... "хто такі українці і чого вони хочуть" [9.-С.164].

У той же час М. Грушевський писав про надзвичайно важливу роль селянства в суспільстві: "Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсігди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. ...З того часу, як усі інші верстви зрадили своїй національності, від нього черпався весь матеріал для національного будівництва..." [10.-С.36].

Близький до М. Грушевського підхід з даного питання демонструє державницька історіографія. В. Липинський у "Листах до братів-хліборобів", зокрема писав: "Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народну масу з окрема мовою.., окремою своєю рідною культурою, масу, що живе на точно означеній території. ... Але на практиці зорганізування нашої етнографічної маси в націю не вдалося. Не вдалося вже тому, що... не знаходилося на нашій національній території групи людей, настільки авторитетної, щоб вона зуміла об'єднати біля себе величезну більшість української етнографічної маси..." [11.-С.68-69].

Таким чином, представники обох історіографічних шкіл - народницької й державницької - не дуже розходяться в оцінці рівня національної свідомості селян у 1917 р. На їх погляд, цей рівень справді не був достатнім. На підставі цього робиться висновок про надмірну стурбованість селян питаннями матеріального благополуччя і їх байдужість до долі української держави [12.-С.36].

Другий напрямок дослідження включає у себе праці радянських істориків. Лейтмотивом їх робіт є висвітлення участі селян у "радянському будівництві" та боротьбі з так званою "українською дрібнобуржуазною контрреволюцією". Прагнення ж селянства до самоорганізації, підтримкою ним діяльності Центральної Ради у державному будівництві не розглядалися взагалі, або піддавались гострій критиці [13].

Неупереджене, об'єктивне дослідження місця і ролі різних класів і соціальних верств в Українській революції, особливо селянства, тільки починається. У цьому контексті слід згадати роботу В. Солдатенка "Українська революція: концепція та історіографія" [14], де автор намагається з'ясувати рушійні сили української революції, розглядаючи при цьому і роль селянства. Проте конкретних прикладів політичної боротьби селян автор практично не наводить. Детальна інформація про перебіг Першого Всеукраїнського селянського з'їзду (28 травня - 2 червня 1917 р.) вміщена у публікації I. Хміля [15].

Побіжно, але з новим методологічним підходом, звертаються до цієї ж проблеми у статті "Магістралі й глухі кути Української революції" Ф. Турченко і Г. Турченко (Кривоший). Автори стверджуюють, що "з висновками про недостатню революційну активність українського селянства... можна погодитись лише частково" [16], а сучасний зарубіжний дослідник Б. Кравченко взагалі підкреслює, що "ступінь самоорганізації сільського суспільства у 1917 р. дивував навіть бувалих політичних спостерігачів" [17.-С.82].

Досить динамічно розглядається сучасними українськими істориками проблема формування Вільного Козацтва та участь у ньому селян [18]. З'явилися цікаві узагальнюючі роботи О. Реєнта [19], В. Верстюка [20], в яких автори намагаються показати суттєві соціально-економічні та політичні зрушення на селі, що були зумовлені як діями національних урядів так і більшовиками. Регіональні ж аспекти політизації українського села на Півдні України після Лютневої революції в Росії вивчаються поки що побіжно [21].

Мета статті: показати селянство Півдня України повноправним учасником партійно-політичної боротьби на Півдні України в 1917 році.

Відповідно до поставленої мети висуваються такі дослідницькі завдання: по-перше розкрити роль і місце селянства у формуванні та діяльності органів місцевого самоврядування і громадських організацій на селі, по-друге, показати на конкретних прикладах форми і методи політичної боротьби селянства регіону у 1917 - на початку 1918 рр.

Стереотип радянської історіографії про провідну роль робітничого класу, очолюваного партією більшовиків в