В. С. Гвоздик

ПОЛІТИЧНІ РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО УКРАЇНСЬКИХ УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ ЗА ДОБИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Політичні події останніх років свідчать, що без глибокого реформування інститутів представницької демократії, до яких належить і Верховна Рада, Україна не має шансів стати сучасною демократичною європейською державою, в якій би економічні інтереси і політична воля виборців максимально б враховувались в повсякденному житті. Тим більше, що шлях до демократії в нашій державі у XX - на початку XXI ст. був досить складний і тернистий. Свідченням цьому є історія виборів до Українських Установчих зборів за доби Центральної Ради, коли український народ та його політична еліта змушені був вибирати між парламентською демократією західного типу та радянською владою більшовицького зразка.

Слід зазначити, що висвітлення зазначених альтернатив політичного розвитку України після повалення самодержавства в Росії в 1917 році в історичній науці протягом майже цілого століття, в угоду більшовицькій політичній доцільності, було досить нерівномірним. Так, про боротьбу за „владу Рад" в Україні написано сотні статей і монографій, захищено десятки кандидатських і докторських дисертацій, тоді як про вибори до Української конституанти, яка б мала б вивести наш народ на шлях реальної демократії ми маємо лише досить узагальнюючу інформацію безпосередніх учасників подій - М. Грушевського, В. Винниченко, Д. Дорошенко, П. Христюка, М. Ковалевського, М. Шаповала та ін. [Див. 1]. Що ж до радянської історіографії, то тут можна виділити фрагментарні і досить побіжні розвідки І.К. Рибалки [2], І.ф. Кураса [3], В.І. Гусєва, В.П. Крижанівського [4], в яких в основному засуджується ідея буржуазного парламентаризму і наводяться деякі цифри щодо результатів голосування, і то здебільшого на фоні виборів до Всеросійських Установчих зборів.

І лише в умовах незалежної України проблема Українських Установчих зборів знайшла своє відображення в узагальнюючих роботах з історії Української революції О.П. Рента [5], В.Ф. Верстюка [6], А.П. Гриценко [7]. Безпосередньо зазначеній проблемі присвячена стаття Т. Бевз, в якій розглядається роль Центральної Ради у скликанні Українських Установчих зборів [1 ].

Отже, на нашу думку, постульована проблема вимагає глибокого і всебічного дослідження. Метою статті є висвітлення основних результатів виборів до Українських Установчих зборів в південноукраїнському регіоні.

Ідея автономії України, утвердження її державності могла бути повністю реалізована тільки через скликання свого парламенту - Українських Установчих зборів, як символу національної єдності. "Наше найближче і найпекучіше завдання зараз, - говорилось в передовій статті журналу "Боротьба", центрального органу українських есерів, - це остаточне оформлення української нації як політичного цілого. Це мають зробити Українські Установчі збори [8, с.4].

На аналогічних позиціях стояли й українські соціал-демократи. Українська демократія, відмічав В.К. Винниченко, "хотіла раз на все точно й правильно загальним голосуванням вияснити волю населення всеїУкраїни" [9, с.58].

Враховуючи загальну ситуацію, що склалася восени 1917 р., керівники Центральної Ради дедалі рішуче виступали проти Тимчасового уряду. її голова М.С. Грушевський прямо заявляв: "Тимчасове правительство безсиле, немає власти і не чує ґрунту під ногами" [10]. Він дійшов висновку, що необхідно "зараз же і негайно приступити до організації Установчих зборів України. Інакше можемо гірко пожалкувати" [10].

На засіданні Малої ради 17жовтня 1917 р. була ухвалена резолюція, в якій зокрема пропонувалося законопроект про Українські Установчі збори довести до відома уряду [11]. Рішення Центральної Ради про скликання Установчих зборів України викликало рішучий протест з боку Тимчасового уряду. 16 жовтня він обговорював це питання і ухвалив викликати до Петрограду Голову Генерального Секретаріату В. Винниченка для пояснень. Якщо ж вони виявляться непереконливими, то раду буде розпущено [12].

Та в результаті більшовицького перевороту в Петрограді 25 жовтня 1917 р. російського уряду, з яким складалися умови, договори й інструкції, не стало. Отже, для української демократії питання стояло так: або визнати петроградський уряд Народних Комісарів і йти з ним разом, поділяючи всю його соціальну й політичну програму, або вести цілком самостійну, ні з ким уже не пов'язану, лінію. Центральна Рада обрала другий шлях. "Своєю резолюцією в справі повстання більшовиків, - відзначав В. Винниченко, - вона вже з самого початку поставилася негативно до большевицької влади" [9, с.73].

Скликання Українських Установчих зборів стало нагальною потребою. Третій Універсал Центральної Ради поставив це питання в практичну площину. Вибори в Українські Установчі збори були призначені на 27-29 грудня 1917 р.

Центральна рада створила Головну комісію в справах виборів до Українських Установчих зборів, яка почала роботу 14 листопада і асигнувала на передвиборчу кампанію 1 млн. 500 тис. крб. [13, с.116].

Для проведення виборів вся територія України була розділена на такі виборчі округи з кількістю депутатів від них: Волинський (виключаючи частину, окуповану ворогом) - ЗО; Катеринославський - 36; Київський - 45; Полтавський - ЗО; Подільський - 39; Харківський (включаючи Гайворонський повіт Курської губернії) - 35; Чернігівський (включаючи Путивльський повіт Курської губернії) - 28; Херсонський - 34. Понад те утворено Острогозький (Острогозький, Бирючський, Богучарський повіти Воронезької губернії і Новомосковський повіт Курської губернії) - 15 та Таврійський (Бердянський, Дніпровський, Мелітопольський повіти) - 9. Українські Установчі збори при цьому повинні були складатися із 400-425 осіб [14].

Безпосередньо виборчими справами займалися окружні виборчі комісії. Крім того, були створені виборчі дільниці