І. С. Дружкова

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ В ОДЕСІ В ПОРЕФОРМЕНИЙ ПЕРІОД (1870-Х РР.)

На сучасному етапі розвитку української історичної науки можна констатувати значне зростанням кількості досліджень із проблем національної історії. Чільне місце серед досліджуваних питань повинен посідати розгляд розвитку кредитно-банківських закладів в 1870-х рр., особливо в Одесі, одному з центрів кредитних закладів, де ринкова економіка набула в зазначений період значного розвитку.

Тематика не втрачає своєї актуальності і в наш час, оскільки до сьогоднішнього дня дана проблема є недостатньо розробленою. В дореволюційній історіографії відомості щодо питання появи та розвитку кредитних установ в зазначеному регіоні можна зустріти в роботах загальновідомих дослідників - П.Мігуліна, Я.Печерина та І.Кауфмана, Д.Пихно [1]. Крім того, можна назвати роботи Д.Атлас, А.Скальковського, М.Борисова, де зустрічаються відомості про створення в Одесі й інших містах губернії перших кредитних закладів та їх представництв [2]. За радянський період були поодинокі спроби торкнутися питання розвитку банківської системи в Російській імперії. Окреме місце посідають роботи П.Герлігі, яка дуже детально розглядала історії Одеси в зазначений період, (на жаль неможливо спиратися на український переклад її монографії через значну кількість помилок) [3]. На сучасному етапі розвитку української історіографії тема потребує детальнішого вивчення, тим більше, що вже з'являються регіональні дослідження інших українських теренів.

Реформи початку 1860-х рр. призвели і до змін у ставленні до кредиту, тому що багато з прихильників фінансової реформи були під впливом західноєвропейських економічних теорій, зокрема сен-сімонівської ідеї про роль кредиту в промисловому розвитку держави. У 1859 р. працювала комісія для обговорення заходів щодо покращання кредитно-банківської і грошової системи. Комісія складалася з Ю.Гагеймейстера, М.Мілютіна, М.Рейтерна, М.Бунге, І.Вернадського, В.Безобразова та Є.Ламанського [4, с.28]. Подання комісії розглядалися комітетом міністерства фінансів з питань реорганізації старих державних кредитних закладів, у першу чергу Державного комерційного банку [5, с.2]. Основним недоліком існуючого державного кредиту, як зазначала комісія, була відсутність рівноваги між вкладами на невеликий термін та довгостроковими позиками. На початку вересня 1859 р. було видано "Положення про державні банківські установи" [6], в якому тільки частково були враховані побажання комісії.

Паралельно проектувалося створення нових банків, які б поділялися на дві категорії в залежності від терміну кредиту: довгостроковим кредитом мали займатися земські іпотечні банки, для короткострокових операцій необхідно було створення приватних громадських комерційних банків з великими обігами на чолі з акціонерним банком, як це було у Великобританії, Франції, Австрії. Комісія виступила за повне усунення уряду від участі в кредитних операціях банків. Але ця частина проекту не була прийнята - створення головного акціонерного банку не відбулося, замість нього було засновано Державний банк на основі Комерційного.

Після припинення надання позик з державних кредитних установ, гостро відчувалася потреба в кредиті. Приватні угоди під заставу нерухомого майна здійснювалися з великими труднощами і під відсотки набагато більші ніж 6 %. Не менше, якщо не більше, в суспільстві відчувалася потреба у надійному розміщенні капіталів, які б замінили вклади у державні кредитні установи, оскільки акціонерні підприємства на той час не викликали довіри [7]. В 1862 р. на зміну положенню про громадські міські банки 1857 р. вийшло нове, що відповідало новим вимогам економічного життя. Воно було побудоване на принципах незалежності від урядового контролю та значно розширювало операції, до того ж діяльність з операцій могла виходити за межі повіту.

У Положенні про міські банки від 6 лютого 1862 р. були дуже детально розглянуті питання основного капіталу, дозволених операцій, управління банків та інші. Відкриття міського банку було можливим, якщо основний капітал складатиме не менше 10 тис. крб. Операції, які мав виконувати цей заклад, були простішими, ніж у Державному банку, але найбільш поширені й необхідні: це приймання вкладів, облік (дисконт) векселів з терміном до 12 місяців платежу по них і надання позик під заставу цінних паперів, дорогоцінних металів, високоліквідних товарів та нерухомості [8].

За таких умов нерозвиненість філіальної мережі стає очевидною. У Російській імперії з її великою територією і домінуючою роллю держави саме від неї залежало поширення операцій державних кредитних установ у провінції, що не була охоплена банківськими операціями центру.

31 травня 1860 р. був затверджений статут Державного банку. 3 січня 1862 р. відбулося затвердження статуту його контор [9]. Одночасно із статутом 3 січня 1862 р. Державна рада схвалила проект відкриття постійної контори у Ростові-на-Дону. Це рішення стало першим кроком до збільшення числа установ Державного банку в провінції. У тому ж році з'явився статут відділень банку.

У міністерстві фінансів неодноразово розглядалося питання про ефективне використання ресурсів провінції, і Е.Ламанському доручили скласти проект. Це були "Предположения о мерах к увеличению вкладов в Государственном банке", що передбачали відкриття в губернських центрах відділень Державного банку - спрощених за формою установ, які не вимагали особливих витрат [10, с.9].

Відносна дешевизна проекту була надзвичайно важливим фактором його просування. У підготовленій з цього питання доповіді підкреслювалося, що "відкриття постійних контор, що передбачає значні обороти і робить необхідним великий штат службовців, стає скрутним з багатьох причин; тим часом як невеличкі відділення, які замінюють контори, не вимагали б значних витрат. Відділення банку могли б формуватися