Усією діяльністю банку розпоряджалося правління банку. Та хоч правління, на перший погляд, було колегіальним, насправді, як зазначав Д.Піхно, влада переважно належала керуючому [23, с.15].

Банк постійно збільшував кількість своїх філій у великих містах імперії. Так, у 1897 р. Державний банк мав 9 контор, 104 постійних та 7 тимчасових відділень. В Одесі діяла одна з 9 контор Державного банку, створена на базі контори Комерційного банку. Контора Державного банку знаходилася в Одесі у казенному будинку за адресою: вул. Поштова № 18. Керуючими в конторі у різні часи були: статський радник О.Синіцин (1860-1870 рр.), дійсний статський радник М.Тройницький (1871-1896 рр.). Серед представників купецтва контори у різний час зустрічалися прізвища: І.Зафірі, К.Стифель (1860 р.), О.Новіков, К.Палазунов, І.Посохов, В.Вагнер, Г.Люлька (1871 р.) [24].

"Хоча від цих установ, - доповідав М.Рейтерн імператору Олександру II 11 лютого 1866 р., - можна очікувати корисного впливу..., спочатку відрахування для кожного з цих відділень обігового капіталу не може не створити перешкоди для банку через брак готівки". В умовах вилучення вкладів, що не припинялося, ця проблема залишалася гострою.

У зв'язку з цим широко практикувалися тимчасові запозичення з розмінного капіталу, дозволені указом від 20 грудня 1863 р. До лютого 1866 р. їхня сума досягла 32,4 млн. крб., у той час як готівка банківських кас склала 35,3 млн. крб.

У цій непростій ситуації М.Рейтерн пропонував збільшити кошти Державного банку за рахунок повернення боргу Казначейства по залізничних авансах "за допомогою значної позики", для чого в 1866 р. була відкрита підписка на другу внутрішню позику.

У перше десятиліття існування установ Державного банку в провінції не було відзначено однорідності як у їх операціях, так і в нормі обліково-позикового відсотка. З одного боку, це зумовлювалося традиціями статутів різних контор Комерційного банку, з іншого боку - специфікою економіки окремих регіонів Російської імперії. Відповідно до регіональних особливостей становища грошового ринку, банк диференціював норми по кредитних операціях і норми дисконту в кожному окремому випадку. Так, з 1861 р. купцям, які торгували на Нижегородському ярмарку, було дозволено брати кредити під облік свідоцтв на чай, що віддавався в заставу [25]. Цукробурякові заводчики одержували значні кредити в Київській конторі, що видавала їм позики на підставі правил обліку векселів у Державному банку [26].

Спочатку обороти відділень не перевищували 2 млн. крб. Однак навіть такі обороти змогли оптимізувати циркуляцію грошей і сприяли розвитку торгівлі й виробництва. Лист з вдячністю Е.Ламанському від таганрозьких купців - тільки одне зі свідчень позитивного впливу розширення операцій Державного банку на провінцію.

У Таганрозі - як писали купці - до створення відділення Державного банку, тобто до 1868 р., цифра торговельного обігу в імпорті не досягала 4 млн. крб., а після цього вона збільшилась до 78 млн. крб. З експорту ця цифра зросла до 22 млн. крб. Крім цього, відділення Державного банку сприяло відкриттю в Таганрозі й інших приватних кредитних установ, які підтримувалися відділенням банку і приносили велику користь торгівлі й землеробству.

У перші роки після відкриття відділень результати їх діяльності були ще малопомітними. Ділове життя величезної імперії концентрувалося переважно в столицях, де в обороті знаходилися значні капітали. Для депозитного банку, яким перші три десятиліття залишався Державний банк, найважливішим завданням було поповнення залучених коштів через вкладну операцію. Д.Піхно й О.Головачов [27] справедливо зауважували, що банк служить своєрідним насосом для перекачування ресурсів з провінції в столиці. Ця тенденція, що сформувалася вже в другій половині 1860-х рр., призвела до зменшення питомої ваги в загальних оборотах вкладної операції в Петербурзі і Москві за рахунок їх збільшення в провінції. У той же час на периферії обсяги кредитних операцій збільшувалися повільно й в основному за рахунок великих торгових центрів, таких як Одеса та Ростов-на-Дону [28, с.63-87].

Перекачування грошей йшло переважно в напрямку Петербурга, "який постійно залучав капітали з усіх боків, у тому числі і з Москви" [29, с.114]. Наприкінці 1860-х рр. на контори Державного банку в цих містах припадало близько 20-25 % всіх облікових операцій.

Після відкриття в 1868 р. 5 нових відділень Державного банку темпи створення цих установ у провінції помітно знизилися. В наступні роки кількість новостворених відділень коливалася від 1 до 3.

Не початку 1880-х рр. Одеська контора будинок для контори Державного банку переїхала у новий будинок, що був спроектований спеціально для неї. Будинок було побудовано інженером М.Лішиним за проектом архітектора В.Мааса, він отримав розташування по вул. Жуковського №11.

До 1890 р. кількість контор і відділень Державного банку сягала 91, що майже вдвічі більше аналогічного показника кінця 1870-х рр. Обґрунтуванням відкриття нового відділення Державного банку в тому чи іншому місті були "більш-менш значні торгові обороти", зосереджені в торгових і промислових підприємствах та кредитних установах міста [30, с.60].

Облікова операція в територіальних установах Державного банку вводилася на українських теренах поступово. У ряді відділень - зокрема Єлисаветградському, Чернігівському - облік був дозволений тільки після видання 19 січня 1895 р. відповідного циркуляра [31, с.39].

Поступово змінюється політика Державного банку в ставленні до