В
В. С. Гвоздик
ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОМУ РЕГІОНІ ПІД ЧАС ВИБОРІВ ДО ВСЕРОСІЙСЬКИХ УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ
(1917 р.)
У зв'язку з нагальною необхідністю якісно нового етапу в реформуванні політичної системи України значно підвищується роль вищого законодавчого органу держави - Верховної Ради, формування якого останнім часом проходить в досить гострій партійно-політичній боротьбі і призводить до серйозного протистояння в українському суспільстві.
Тому цілком доцільним є звернення до історичного досвіду щодо організації та проведення виборів до Всеросійських Установчих зборів, з метою вияснення, наскільки вони були реальною альтернативою більшовицькій диктатурі, і чи могли б вони при більш сприятливих обставинах мати можливість забезпечити демократичний вектор суспільно-політичного розвитку Росії, її національних окраїн в ту буремну революційну добу.
Відповідь на це питання в значній мірі залежить від вивчення проблем виборчої кампанії на периферійному рівні, одним з яких і був Південь України, населення якого, особливо в містах, було досить поліетнічним і соціально неоднорідним.
Метою статті є висвітлення процесу розгортання політичної боротьби на Півдні України під час виборів до Всеросійських Установчих зборів. При цьому головна увага звертається на діяльність партій та громадсько-політичних об'єднань під час підготовки, проведення виборів, їхні програми та тактичні настанови, блочну тактику, а найголовніше - на загальні результати виборів, які, в порівнянні із загальноукраїнськими та всеросійськими мали суттєві відмінності.
В радянській історіографії політичний аспект виборчої кампанії знайшов відображення, в першу чергу, в роботах В.І. Леніна, який вважав що Установчі збори не вирішать нагальних проблем поточного моменту і стояв на позиціях силового захоплення влади і встановлення пролетарської диктатури у вигляді всевладдя Рад [1].
Результати Всеросійських Установчих зборів одним з перших, ще в 1918 році, розглянув есерівський соціолог М.В. Святицький [2]. В 20-ті роки проблема практично не розглядалась. Проте в 30-х рр. ситуація змінилася. Були опубліковані документи і матеріали виборчої кампанії [3] та монографічне дослідження М.Л. Рубінштейна [4], в якому розглядалася історія Установчих зборів. Подальше комплексне вивчення питання пов'язане з науковими розвідками 70-х-80-х рр.:
П. Знаменського, Є.О. Скрипальова та Л.М. Спіріна [5-7]. Причини і наслідки розгону Установчих зборів з нових методологічних підходів висвітлили в 1991 році на шпальтах журналу "Вопросы истории" В.В Журавльов та М.С. Симонов [8].
Роль більшовицьких організацій України в боротьбі за маси в період підготовки та проведення виборів до Всеросійських Установчих зборів розкрили І.В. Гречуха, В.І. Гусєв, В.П. Крижанівський та
В. Кичій [9-12].
На сучасному етапі найбільш детально підготовку і проведення виборів до Установчих зборів аналізує російський проф. Л. Протасов [13]. Автор поставив перед собою надзвичайно складне завдання: зібрати якомога повніше зведення виборчої статистики (вибори проходили в 600 повітах Росії) і дати відповідний її аналіз. За його підрахунками, в голосуванні у 77 округах взяло участь більше 47 млн. громадян. При цьому серед вибраних 765 депутатів було 349 російських і 47 українських есерів, 179 більшовиків, 17 російських і 7 українських меншовиків, 14 кадетів, 2 народних соціаліста. До соціалістичного крила Установчих зборів належали також 32 українських есерів і соціал-демократів, яких не вдалося точніше ідентифікувати в партійному відношенні і 13 мусульман соціалістів та 12 дашнаків. Решта мандатів розподілились таким чином: національні партії і рухи - 68, козаки - 16, селяни - 10, клір - 1 [14].
На думку відомого дослідника Української революції В. Верстюка, з результатів аналізу Л. Протасова, здійсненого по губерніях, випливає "зовсім інша геополітична конфігурація України. Вона не ліво- чи правобережна, а києвоцентрична. Найбільший відсоток голосів за українські національні списки був відданий у губерніях, сконцентрованих навколо Києва з обох берегів Дніпра. Ось як підсумки голосування виглядають за даними Л. Протасова: Київська і Волинська губернії - до 87%, Подільська - 92%, Полтавська - понад 75%, тоді як Чернігівська та Катеринославська - лише по 54%" [15, с.111].
Певні доробки з проблеми мають і ряд сучасних українських істориків. Так у вище згадуваного В. Верстюка є цікава і змістовна післямова до стенографічного звіту першого і єдиного дня засідання Всеросійських Установчих зборів [16].
Регіональні аспекти виборчої кампанії на матеріалах Таврійської губернії розглядає В.І. Корольов [17-18]. Тактику партії українських есерів щодо Установчих Зборів в 1917-1918 рр. аналізує О.О. Мельник [19]. Українське питання на Всеросійських зборах висвітлює Й. Рисіч [20].
Після перемоги Лютневої революції питання про скликання Установчих зборів як єдиного законного джерела влади в Росії стало в практичну площину уже в березні 1917 р. Воно було одним з головних у діяльності політичних партій, громадських об'єднань. Визнаючи владу Тимчасового уряду, широкі верстви населення країни, політичні організації соціал-демократичного спрямування ставили перед ним одну з головних вимог - якнайскоріше скликання Установчих зборів [6, с.43].
Так, уже 5 березня 1917 р. у відозві робітників миколаївського заводу "Наваль" до всіх робітників міста підкреслювалося, що Установчі збори встановлять справедливу систему правління і потрібно до них готуватися [21]. Щиро підтримав цю ідею і з'їзд волосних та сільських комітетів Дніпровського повіту Таврійської губернії, що проходив 7-8 квітня [22].
За найшвидше скликання Установчих зборів, незалежно від ходу військових операцій, виступили в цей час солдати 9-ї роти 139-го піхотного запасного полку Одеського військового округу [23, с.67].
На початку квітня проблема скликання Установчих зборів розглядалася, зокрема,