В. В. Іваненко

ФЕНОМЕН ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ І МЕТАМОРФОЗИ ЕВОЛЮЦІЇ ЙОГО ПІЗНАННЯ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СОЦІУМІ

У 2005 р. в атмосфері неабиякого душевного піднесення на пострадянському просторі, в багатьох країнах Європи і світу відзначалося 60-річчя Перемоги над гітлерівським нацизмом у часи найзапеклішої з усіх воєн, будь-коли пережитих нашим народом і людством взагалі, - Другої світової та її невід'ємної, найважливішої складової - Великої Вітчизняної. І це абсолютно природно, справедливо, зважаючи на те, що у тій війні, як би сьогодні про неї не писали і не говорили, за великим рахунком, дійсно вирішувалася доля не лише СРСР як держави, а й усіх народів колишньої спільної для них Батьківщини, вирішувалася доля світової цивілізації, прогресу і демократії у цілому.

Ось чому для радянських людей та війна справді стала народною, священною, символом невмирущого ратного і трудового подвигу десятків мільйонів наших співвітчизників. Думається, не буде зайвим нагадати ці хрестоматійні істини, враховуючи, що далеко не всі нині ставляться до них із належною повагою та відповідальністю, силкуючись часом спростувати їх за допомогою надто сумнівних інструментів та аргументів. Доречними у даному контексті вважаємо всебічно обґрунтовані й виважені висновки відомого українського науковця в галузі воєнної історії професора М.В. Коваля, сформульовані в його фундаментальній монографії «Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.)» . «Переосмислюючи епоху Другої світової війни, - наголошує автор, - безглуздо заперечувати, що в масі своїй український народ сприйняв німецьку агресію як страшну загрозу для себе. Саме тому ця війна, яка розпочалася для нього з нападу Німеччини на Польщу й походу Червоної армії в Західну Україну, відразу ж після вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу стала визвольною, всенародною. У цій народній за своєю суттю війні мільйони українців захищали від іноземного поневолення не сталінський режим, а передусім власне життя, свої родини, домівки, культуру, спосіб життя, одне слово - Батьківщину». І далі: «Війна проти німецького фашизму дістала визначення визвольної, священної, Великої Вітчизняної. Ці прості, але сповнені глибокого змісту слова відбивали почуття багатьох мільйонів патріотів» [1, с. 84, 85].

Слід зазначити, що майже п'ятнадцять років існування незалежної Української держави стали часом формування принципово нового типу суспільства, яке рішуче відмовилося від колишніх тоталітарних засад у господарюванні, механізмах владарювання, світогляді й твердо стало на шлях демократії. Сказане повною мірою стосується і способів пізнання історичної дійсності, трансформації історичної самосвідомості та культури нашого народу.

Чи не найбільш дієвим індикатором сучасного стану розвитку цих процесів в українському домі слугує колективне сприйняття непростого воєнного досвіду середини ХХ ст. Недавній ювілей Перемоги з новою силою виразно зафіксував різні, часто полярні оцінки як минулої війни загалом, так і окремих її етапів, подій, явищ, історичних постатей. Особливо ж гострими й дотепер залишаються окремі національні аспекти війни, розділяючи суспільство, по суті, на непримиренні табори.

Саме тому уявляється актуальним історіософський аналіз цієї проблеми крізь призму формування культурних основ, кристалізації нових морально-духовних імперативів української політичної нації, що складується.

Нагадаємо, що історична культура - це не тільки сукупність світоглядних орієнтацій, уявлень, ідей, поглядів на історичний процес та знань про нього. Рівень історичної культури індивіда і всього соціуму багато в чому визначає систему цінностей, орієнтири в розумінні минулого і майбутнього, роль і місце суспільних, культурних, геополітичних координат у суперечливих умовах об'єктивної реальності.

Історичну культуру сучасного українського суспільства необхідно розглядати під кутом зору загальних культурно-політичних трансформацій. У тоталітарному суспільстві історична культура як така не являє собою самостійну сферу суспільного життя, вона значною мірою підпорядковується державно-політичним інтересам, формується й еволюціонує під впливом адміністративно- бюрократичного, ідеологічного пресу. Ціннісні орієнтири, установки, історичні стереотипи відображають пануючу ідеологію, й водночас продукують несамостійне сприйняття особистістю історичної дійсності. При цьому роль особистісного чинника в історичній культурі тоталітарного суспільства досить мізерна. У демократичному ж суспільстві, заснованому (в ідеалі) на гармонійному поєднанні усвідомлених прагнень та потреб його членів, історична культура вже за визначенням відіграє якісно іншу роль. З могутнього інструмента панування вона перетворюється на своєрідний духовно-культурний стрижень з ключовою функцією суспільної самоідентифікації. Рівень історичної культури суспільства віддзеркалює загальнокультурний рівень суспільства в цілому та окремих його суб'єктів. У демократичному суспільстві історична культура є менш консервативною, характеризується більшою діалогічністю, нижчим ступенем міфологізації, схоластики, догматизму.

Загальновідомо, що нинішнє українське суспільство все ще надто тісно і міцно пов'язане з воєнною минувшиною, а відтак досить важко, болісно розстається з нею, незважаючи на зміну кількох повоєнних поколінь. Цей феномен, безперечно, цілком закономірний і не потребує додаткових коментарів. Адже полум'ям тієї війни опалена буквально кожна радянська, у тому числі й українська, родина. Разом з тим, динамічні процеси нашого сьогодення, нові тенденції і реалії життя вимагають відповідної кореляції, насамперед в підходах до вивчення історії Великої Вітчизняної війни, з урахуванням, зокрема, з одного боку, соціокультурних трансформацій пострадянського суспільства, з іншого - глобальних змін у свідомості людей, зумовлених поступовою відмовою від війни як засобу реалізації національної та світової політики.

З часу Другої світової війни й до початку 1990-х рр. в масовій свідомості та історіографічній традиції беззастережно домінувала єдина картина війни - сформована у руслі радянських ідеологічних настанов,