сакралізована й певним чином міфологізована. Істотною її перевагою було і є хіба що те, що вона почала зароджуватися вже у ході самої війни й одразу після неї, під значним впливом потужної пропагандистської машини, а тому володіє великим потенціалом стійкості, особливо для традиційної психології пересічного громадянина із пострадянським світоглядом. Сьогодні ж фактично йдеться про складування якісно нової, альтернативної радянській, картини воєнного минулого середини ХХ ст. Але чи створена вона на рівні цілісної концептуальної моделі? На наш погляд, ні. Бо не доводиться говорити про єдність позицій навіть у головних, визначальних питаннях - суть цієї війни для інтересів української нації, сама її назва, періодизація тощо.
Відхід від традицій і нашарувань тоталітарної культури характеризується суперечливими моментами розмивання тоталітарної історичної свідомості. Зняття заборон і криза стереотипних уявлень породжують хвилю переоцінки історичних процесів, подій і явищ, хвилю, у якій переважає нерідко емоційна основа. Саме такий ситуативний перебіг ми спостерігали в кінці 1980 - на початку 1990-х рр. З середини 1990-х рр. розпочався принципово новий етап осягнення воєнної історії, пов'язаний із поступовим подоланням кризових явищ, нарощуванням нової фактологічної маси та нових теоретико-методологічних альтернатив. Були зроблені перші спроби концептуального осмислення подій Другої світової війни щодо України 1939-1945-х рр. Натомість чітко окреслилося коло проблем, які викликали і продовжують викликати широкий суспільний резонанс, спонукаючи і маститих науковців, і молодих дослідників до серйозного перегляду існуючих схем й пошуку нових напрямів висвітлення воєнної історії в українському контексті. Серед них:
проблема найменувань - як оцінювати концепт «Велика Вітчизняна війна радянського народу» в нових умовах, з позиції визнання як сегмента Другої світової війни;
ціна війни для України - людські й матеріальні втрати, критерії, оцінки; різні виміри впливу воєнного лихоліття на долю України;
роль і місце України у планах воюючих сторін;
образ ворога; українці по обидва боки фронту і т. п.
Треба зазначити, що по жодній із вказаних проблем досі немає єдності ані в наукових колах, ані у суспільстві в цілому. Не ставлячи за мету детально розкривати сутнісні характеристики цих проблем й проводити історіографічний аналіз праць останніх двох десятиліть, зупинимося лише на тих аспектах, що безпосередньо відносяться до історико-культурної сфери в усій її повноті.
Історична культура епохи тоталітаризму була, по-суті, протиставлена повсякденній практиці. Дослідник Є. Бистрицький зауважує, що марксистська ідеологічна парадигма привчила розуміти культуру як «віддалену від повсякденності духовну галузь «високих» зразків «належного життя» [2]. Це стосується й сприйняття війни та воєнних подій. Задля справедливості віддамо все-таки належне радянській моделі розуміння воєн (передусім з точки зору їх характеру - як справедливих та несправедливих, а також ролі народних мас, сакралізації та міфологізації героїчних вчинків і т.д.) Ця модель завжди відзначалася внутрішньою логікою, солідною аргументацією, проте в процесі розпаду тоталітарних структур почалася її глибока криза. На перший план почали виходити «живі образи війни», які раніше перебували на периферії або взагалі поза увагою офіційної історіографії. Підтвердженням цієї тези може слугувати справжній шквал видань на початку незалежності про діяльність ОУН-УПА. Альтернативні картини війни, які почали поставати з середини 1980-х рр., прийшли у неминуче протиріччя з її офіційним образом, мальованим радянською історіографією протягом декількох десятиліть. На жаль, і тут не обійшлося без перегинів та збочень. Особливо негативним наслідком було те, що зфальшованими, невідповідними реальним подіям, почали оголошувати мало не всі складові радянського героїчного пантеону Великої Вітчизняної.
Досить пригадати також, що культурні фактори в період перебудови та перших років незалежності знаходилися, так би мовити, на гребені суспільно-політичної хвилі, й мали, як на мене, не менше, а можливо і більше значення, ніж власне економічні та соціальні питання. Цілком очевидно, що культивоване тоді у масовій свідомості негативне сприйняття радянського соціокультурного досвіду автоматично скеровувалось і на ревізію воєнного досвіду середини ХХ ст. Хочемо ми того чи ні, але сьогодні така «ревізія» вже відбулася, попри те, як оцінювати дане явище.
Акцентуючи увагу на необхідність встановлення цивілізованих «правил гри» при виробленні нових поглядів на війну та її значення для долі України, варто виділити особливо гострі сюжети для сучасних дослідників, та і всіх тих, хто має відношення до продукування й поширення інформації про це багатовимірне історичне явище. Мова йде про такі пласти історичного матеріалу, де дослідник, на наш погляд, чи не найбільше піддається «спокусі» необ'єктивності та заангажованості при його викладі:
причини воєнних дій, місце різних частин України у планах воюючих сторін;
чисельність та масштаби активності підпільного радянського та націоналістичного руху;
питання колаборації, перш за все критерії та оцінка;
людські та матеріальні втрати України під час війни, її загальний вплив на подальшу долю народу і держави.
Триваюча політизація та ідеологізація, а з ними й неминучий суб'єктивізм в оціночних параметрах воєнної проблематики особливо рельєфно виявляється на регіональному рівні. Не секрет, що в різних частинах України на минулу війну дивляться по-різному. Це стосується майже всього спектру її найважливіших складових - сутності, характеру, образу ворога, оцінок героїзму, можливостей примирення, увічнення пам'яті про неї. Плюралізм же у тлумаченні воєнного досвіду, наприклад у західних областях, обмежується тим, що поряд із збереженими тут в основному пам'ятниками радянським солдатам масово з' явилися меморіали лідерам та воякам ОУН-УПА.
Зауважимо принагідно, що