завдання пошуку консенсусу на рівні масової історичної свідомості щодо оцінювання і освоєння досвіду та уроків війни для України дедалі наполегливіше декларується вищим політичним керівництвом, активно дискутується в мас-медіа, а потужним стимулом до полеміки став, звісно, останній ювілей Перемоги [3]. Однак форсувати практичне розв'язання цього завдання, за нашим переконанням, навряд чи доцільно, враховуючи не тільки його складність, морально-етичну гостроту, а й до певної міри суперечливий характер суспільно-політичної ситуації у країні в цілому. Доказом слушності такого висновку може слугувати хоча б факт оприлюднення діаметрально протилежних точок зору стосовно проведення в столиці України параду Перемоги на честь 60-річчя закінчення війни, який вже сам по собі засвідчив, що сприятливе підґрунтя для загальнонаціонального консенсусу сьогодні лише починає формуватися.
Тому на сучасному етапі становлення нової історичної культури українського соціуму одним із першочергових пріоритетів є гармонізація, взаємодія масової свідомості та наукової, історіографічної спадщини, вироблення механізмів всебічного діалогу різних верств суспільства у пошуках взаємоприйнятного погляду на спільне воєнне минуле. Причому, яким би важким чи гірким не було це минуле, але воно не повинно ставати тягарем для сучасного національного поступу.
Однією з особливостей історичної культури в демократичних суспільствах є її плюралістичний характер, що виходить з ролі конкретної особистості - члена суспільства, її поглядів, ціннісних орієнтацій, споглядальних та аналітичних оцінок, нарешті, життєвого досвіду. І тут хотілося б позначити ще одну важливу тезу: формування нової історичної культури в процесі переходу від тоталітарного стилю мислення має здійснюватися не силовими методами «зверху», а починаючи з індивідуальної особистості. Нова конструкція історичної свідомості не буде стійкою, якщо в центрі, серцевині її не буде знаходитись людина - зі своїми потребами ідентифікації як повноправного суб'єкта етнічної спільноти та політичної нації. Звідси, на наш погляд, не демократичною і неефективною буде настанова на силове насадження нової загальнонаціональної візії Другої світової війни. У такому разі це буде новий національний міф.
Залежність історичної культури суспільства від конкретно-особистісного чинника виявляється в тому, що теоретичні положення щодо сутності та наслідків Другої світової війни для України проходять перевірку «життєвим досвідом». Адже й переважна більшість сучасних мешканців України сприймає ту війну не на основі старих та нових догматичних положень, а на базі особистісного досвіду членів своєї родини. Тим паче що в умовах загального розчарування звиклими ідеологічними нормами світосприйняття свідомість індивіда спрямовується до природних основ, прагнучи знайти справжні цінності, звертаючись до власних генетичних коренів. Зрештою, саме у поєднанні численних суб'єктивних обрисів війни формується конче потрібний нині загальнонаціональний її образ.
Окрема тема - роль органів середньої та вищої освіти у формуванні та трансляції загальнонаціональної історичної пам'яті про війну 1939-1941-1945 рр. Тут багато залежить як від якості загальних навчальних програм та навчальних посібників, так і від рівня та здібностей конкретного педагога. Останнім часом, до речі, спостерігається тенденція, коли з підручників та навчальних посібників поступово зникає термін «Велика Вітчизняна війна», героїчні епізоди про «піонерів-героїв», Олександра Матросова, членів «Молодої гвардії» і т. п. Безсумнівно, що це аж ніяк не сприяє консолідації української спільноти у дусі посттоталітарної культурної реальності (й української в тому числі).
У даному випадку маємо на увазі не суперечливе поєднання наукової та масової повсякденної історичної свідомості, а існування так званої «історичної підсвідомості». Справа в тому, що протягом багатьох десятиліть під впливом тоталітарної ідеології у кількох поколінь українців зміцнів дух історичної підсвідомості, особливо після розпаду СРСР. Ці проблеми, як фактор української радянської державності у складі СРСР, потребують глибокого філософського та конкретно-історичного осмислення.
На прикладі рецепції воєнного минулого, між іншим, постає вкрай болюче і складне питання: на яких засадах видозмінюється нині українська культура. Річ у тому, що соціальні та культурні зміни середини 1980-х - початку 1990-х рр. носили багато в чому незавершений характер, а відтак, за великим рахунком, не можуть бути визнані однозначно революційними. Внаслідок такого перебігу подій тоталітарні ментальні та політичні структури відходили й відходять дуже повільно. Відбувається синкретичне поєднання різних типів осягнення дійсності, господарювання, владарювання тощо. Судячи з усього, останнім часом демократичний вектор все ж бере верх. Проте національна демократична культура ще не повністю витіснила попередню, а тому не може будувати свої відносини з нею виключно на засадах взаємозаперечення. Ось чому, на нашу думку, єдино можливим виходом із такої ситуації є налаштованість на мирний діалог цих двох культур - демократичної (вірніше, протодемократичної, бо формування її ще далеко не завершене) та тоталітарної - у реаліях українського сьогодення. Гадаємо, що це повною мірою відноситься й до осягнення Другої світової війни в українському контексті, де повноцінного діалогу поки що не відбулося. Переконані, тільки в діалозі зі своїм історичним минулим, а не через його заперечення, сучасна Україна може викристалізувати своє виразне культурно-національне обличчя у нинішньому розколотому протиріччями глобалізованому світі.
І, нарешті, ще про одну культурну взаємодію, а точніше, про необхідність діалогу «культури миру» та «культури війни». Сама війна як спосіб вирішення проблем світоустрою заперечується сучасною цивілізацією, принаймні, на декларативному, ідеологічному рівні. Такі «правила гри» почали встановлюватися ще з першої половини ХХ ст. Видатний письменник Чингіз Айтматов охарактеризував це нове світосприйняття таким чином: «Немає і не може бути більш універсального