В. О. Каюн

КУЛЬТУРА ЗЕМЛЕРОБСТВА В СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ДОБИ СТОЛИПІНСЬКИХ РЕФОРМ

Проблема соціально-економічних наслідків столипінської аграрної реформи належить до числа тих, які з різних причин ось вже близько сотні років залишаються надзвичайно дискусійними. Основною причиною такої ситуації була і є, на думку автора цих рядків, боротьба різних, у ряді випадків цілком протилежних, ідейно-політичних угруповань, які пропонували раніше і пропонують суспільству в наш час свій, відмінний від інших, шлях подальшого розвитку країни. Відомо, що сучасники Петра Столипіна, які представляли інтереси лівого електорату, критикували його насамперед за руйнацію такого пережитку феодального минулого, як сільська община, характерною рисою якої було колективне землеволодіння. Саме на цих позиціях стояла, скажімо, партія соціалістів- революціонерів [1, с. 276]. Соціал-демократи, зокрема та їх частина, яку очолював Володимир Ульянов (Ленін), піддавали критиці намагання тогочасної влади зберегти у недоторканності поміщицьке землеволодіння [2, с. 390]. Що ж стосується сучасних дослідників, то розходження в оцінках результатів столипінських реформ концентрується переважно навколо їх позитивних або, навпаки, негативних для основної маси селянства, наслідків. Так, наприклад, автор фундаментальної праці про столипінську реформу С.М. Дубровський дійшов висновку, що у 1906-1916 рр. мав місце «повільний і болісний для мас шлях розвитку капіталізму і в сільському господарстві, і в промисловості» [3, с. 503]. У 60-ті рр. минулого століття, коли була опублікована згадана праця С.М. Дубровського, проти такої обережної оцінки наслідків столипінських реформ, яка до того ж супроводжувалась традиційною для радянської історіографії критикою аграрно-селянської політики уряду [4; 5], ніхто особливо не виступав. Пристрасті спалахнули на рубежі 80-90-х рр., коли на руїнах колишнього Радянського Союзу виникли нові держави, що задекларували цінності ринкової економіки із неминучою для неї приватизацією засобів виробництва, включаючи і сільськогосподарські угіддя. Відтепер абсолютна більшість авторів на всі лади почала вихваляти наслідки цієї реформи, що знайшло своє відображення не лише в дисертаційних дослідженнях [6, с. 15; 7, с. 13; 8, с. 16], а, певним чином, і в узагальнюючих історичних працях, посібниках та підручниках [9, с. 207; 10, с. 258; 11, с. 97-98], хоч обережні, а то й негативні, оцінки столипінщини мають місце і тепер [12, с. 185]. Майже всі автори, які стоять на діаметрально протилежних позиціях в оцінці аграрної реформи, наводять низку досить переконливих аргументів. Тож сподіватися на певний консенсус у цьому питанні досить важко. Єдиним виходом із ситуації є, на думку автора цих рядків, дослідження реформи на регіональному рівні. В одній із своїх останніх публікацій відомий київський історик О.П. Реєнт висловив щодо цього досить слушне концептуальне зауваження: «Аналізуючи процес в аграрній сфері другої половини XIX - початку XX ст., слід брати до уваги, що вони (реформи - Авт.) мали свої особливості у різних регіонах країни. Отже, і висновки по кожному аспекту реформ слід робити на підставі детального вивчення ситуації у кожному з них» [13, с. 15]. Саме з'ясування наслідків реформи на регіональному рівні і є метою даної статті. Лівобережна Україна, до складу якої входили на початку XX ст. Полтавська, Чернігівська, Харківська губернії, є з нашої точки зору досить цікавим регіоном, одним із характерних рис якого була незначна (порівняно з Правобережжям і Південною Україною) питома вага поміщицького землеволодіння. За кількістю дрібного індивідуального землеволодіння непривілейованих станів цей регіон посідав чільне місце у країні, а Полтавська губернія - перше місце серед усіх губерній тогочасної імперії [14, с. 286].

Беручи до уваги мету аграрної реформи, яка полягала у створенні на селі опори самодержавства в особі прошарку міцних господарств, варто звернути першочергову увагу на культуру землеробства як основу селянського добробуту. Саме землеробство, про що свідчать тогочасні земські дослідження, давало близько 70% прибутку дрібних домогосподарів середнього достатку [15, с. 56]. Основою землеробства є, як відомо, придатні для цього угіддя. Офіційна статистика 1905 р. зафіксувала в губерніях Лівобережної України таку структуру земельних наділів непривілейованих станів: бідняцькі господарства (до 6 дес.), яких було 62,46 %, мали 3 107 188 десятин землі (41,81%); середняцькі (23,68%) - 2 232 515; заможні (13,86%) - 2 092 319 десятин. Середній наділ на двір у середовищі бідняцьких господарств коливався від 3,2 десятин у Полтавській губернії до 4,4 у Харківській і Чернігівській губерніях. Землеволодіння середняцьких господарств було таким: 8,4 десятин - у Харківській та Чернігівській губерніях і 7,2 десятини на двір - у Полтавській. Заможні господарства мали у своєму розпорядженні у Полтавській, Чернігівській і Харківській губерніях відповідно: 11,3; 13,1; 13,4 десятини на двір [16, с. 57]. З таким розподілом сільськогосподарських угідь зустріли епоху столипінських реформ мешканці колишньої Гетьманщини.

Чого в той час хотіли селяни, про що вони мріяли і на що сподівалися? Звернемось до першоджерел. Перед нами клопотання мешканців с. Бербениці Лохвицького повіту Полтавської губернії, яке вони сформулювали на сході 12 червня 1905 р. з надією передати через своїх уповноважених особисто царю. «Перша і найтяжча наша потреба - земля, без якої нам неможливо жити і годувати свої родини. Надільної землі не вистачає, а орендувати ніде. Поміщицька земля подорожчала настільки, що вигоди її обробляти зовсім немає... Скрута