Як відомо, культура землеробства знаходиться у прямій залежності не лише від предмета праці, але й від її знарядь. Останнє ж є результатом загального культурного рівня безпосередніх товаровиробників і тих економічних і політичних умов, у яких здійснюється їх господарська діяльність. Основною тягловою силою у селянина на той час був кінь. Близько чверті домогосподарів використовували у цій якості волів, рідше - корів. Порівняємо динаміку поголів'я коней і великої рогатої худоби за десятиріччя Столипінської реформи з таким же відрізком часу за попередній період. Якщо протягом 1897-1906 рр. на Полтавщині середня кількість коней становила 386 тис. голів, то у 1907-1916 рр. - на 100 тис. більше (497 тис. голів). Подібна тенденція була характерна і для інших губерній. На Харківщині, скажімо, середня чисельність поголів'я коней становила в дореформений період 389 тис., а в наступне десятиріччя - 497 тис.; у Чернігівській губернії відповідно: 579 тис. і 608 тис. Загалом по Лівобережжю чисельність коней зросла з 451 тис. до 534 тис., або на 118,4% [18, с. 195-196].

Воли найбільше поширення мали у Полтавській і Харківській губерніях, де їх було у 1916 р. 344 392 голови, з яких 262 097 (76,1%) були у розпорядженні селянських, а інші 23,9% - поміщицьких господарств. У Чернігівській губернії нараховувалось значно менше цих тварин - лише 40 519 голів. Що ж до використання корів для обробітку ґрунту, то з усієї їх кількості у Полтавській губернії (305 тис.) у якості робочої сили використовувалось 60 тис., або 19% їх загального числа. Згідно з обстеженням тваринництва у Куп'янському повіті Харківської губернії в окремих населених пунктах близько половини корів селяни використовували як тяглову силу [19, с. 8].

Питома вага селянських господарств Полтавщини, що мали робочу худобу, у 1910 р. була такою: 44,2% - одну голову; 30,1% - дві голови; 12% - три голови; 10,7% мали 4 голови і більше. У цілому господарів, що мали робочу худобу, було 63,4% [20, с. 120].

Характеризуючи традиційні для селянства Лівобережної України знаряддя праці, слід зазначити, що як до 1861 р., так і після скасування кріпосного права знаряддями по обробітку ґрунту були дерев' яні плуги із залізними лемешами і різаком, рала, дерев' яні борони, а іноді навіть сохи. З розвитком товарно-грошових відносин дерев'яні плуги почали все більше замінювати на металеві. Якщо, наприклад, у Полтавській губернії у 80-х рр. ХІХ ст. майже не було залізних плугів, то у 1900 р. вони становили вже 70%, а в 1910 р. - 96% усієї кількості плугів. Загалом у трьох губерніях Лівобережної України питома вага дерев'яних плугів у 1917 р. становила 13% [21, с. 127]. Оптимальним для обробітку ґрунту вважалась наявність пари коней або пари волів. Якщо ж селянин не мав робочої худоби, або в його розпорядженні було її недостатньо, то практикувалась так звана супряга. Це поняття означало об'єднання кількох господарств з метою спільного обробітку ґрунту. У Полтавській губернії 1910 р. 35% дворів користувались при оранці своєю худобою, а 36% вдавались до супряги [22, с. 132].

Інтенсивний розвиток дрібних кредитних товариств на початку ХХ ст., а також доступність для значної маси селянства банківських кредитів сприяли широкому залученню фінансового капіталу для вирішення невідкладних проблем сільськогосподарського виробництва. Це позитивно вплинуло на вдосконалення його матеріальної бази, витіснення із щоденного використання архаїчних знарядь праці. Ось кілька прикладів: протягом 1899-1900 рр. на Полтавщині продавалось у середньому 6546 плугів, 142 сівалки, 160 віялок, 100 саморізок, 58 жаток. Загалом 7006 одиниць нових, більш досконалих знарядь праці [23, с. 47].

Через сім років від початку столипінських реформ сільськогосподарські товаровиробники Полтавщини купували щорічно в середньому (1913-1914 рр.) по 3362 плуги, що було удвічі менше, ніж за вищезгаданий період. Проте з'явилися такі машини і механізми, які раніше були рідкістю або взагалі не зустрічалися, а саме: екстирпатори і культиватори (750 одиниць); кінні граблі (44); куколевідбірники (129); віялки і сортувальники (427); соломорізки і коренерізки (450). Якщо півтора десятиліття тому на території губернії було продано дещо більше 150 сівалок, то у 1913-1914 рр. - на 235% більше (376 одиниць) [24, с. 219]. Сільськогосподарський перепис 1917 р. зафіксував помітне зростання нових, більш досконалих знарядь праці у селянських господарствах Полтавщини: сівалок - 22372; жаток - 30109; молотарок - 8945; віялок - 54868; косарок - 6026 [25, с. 118-119]. Зауважимо, що основне збільшення кількості нових машин і механізмів відбулося саме в останні роки столипінських реформ, адже перепис сільськогосподарських знарядь праці 1910 р. зафіксував на Полтавщині лише 1084 одиниць жаток, що становило 2,7% від показника 1917 р. [26, с. ХХ].

Розвиткові культури землеробства сприяло відкриття у 1906-1916 рр. нових дослідних полів і