КУЛЬТУРА ЗЕМЛЕРОБСТВА В СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ДОБИ СТОЛИПІНСЬКИХ РЕФОРМ - показових ділянок, де оприлюднювались більш ефективні прийоми обробітку грунту. �...

Стаття - КУЛЬТУРА ЗЕМЛЕРОБСТВА В СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ДОБИ СТОЛИПІНСЬКИХ РЕФОРМ

показових ділянок, де оприлюднювались більш ефективні прийоми обробітку грунту. У 1914 р., наприклад, у Полтавській губернії існувало 575 показових полів, середня площа яких становила 5,4 десятини землі [24, с. 219]. Велику роботу по пропаганді технології вирощування нових сортів тих чи інших зернових культур проводило засноване у передмісті Полтави ще у 1884 р. губернським земством дослідне поле, перетворене у 1910 р. на дослідну станцію, яка функціонує у системі науково- виробничого об'єднання «Еліта» і на сьогодні. Свої досліди тут ставили такі фахівці своєї справи як В.В. Докучаєв та М.І. Вавилов. Певне уявлення про розміри і технічний рівень розвитку землеробства у селянських господарствах Лівобережної України дає таб. 1. Порівнюючи Полтавську і Чернігівську губернії з аналогічними показниками по інших регіонах України, можна зробити висновок, що культура землеробства на Лівобережжі була дещо нижчою ніж у степовій зоні півдня України і вищою, ніж на Правобережжі. Так, на 100 осіб мешканців села на Лівобережжі припадало 83 дес., тоді як у Катеринославській губернії - 91 дес., а на Правобережжі - 63 дес. ріллі. Якщо за таким показником, як забезпечення робочою худобою, різниці між регіонами майже не було (відповідно: 20, 22 і 21 голова на кожну сотню селян), то відносно знарядь праці різниця була більш помітною. Скажімо, плугів на Лівобережжі було 9,5 штук на 100 осіб, тоді як на Півдні - 11, а на Правобережжі - 8,5. Разючою була відмінність між регіонами щодо наявності в селян вдосконалених знарядь праці. Якщо на Лівобережжі їх нараховувалось 6, то на Півдні - 12, а на Правобережжі всього 1,6 штук на кожні 100 осіб. Досить важливим з точки зору з' ясування значення селянських і поміщицьких господарств у сільськогосподарському виробництві є показники двох останніх граф наведеної таблиці. Питома вага дрібних селянських господарств у посівах становила від 82,5% на Правобережжі до 86% у Катеринославській губернії. Таким чином, аналізуючи культуру землеробства у селянських господарствах, можна одержати досить повне уявлення про його рівень загалом, включаючи і великі поміщицькі економії, хоч окремі з них мали показники, які значно перевищували аналогічні дані по селянських господарствах.

У селянських господарствах Лівобережної України в роки столипінських реформ продовжувала панувати парова система землеробства з трирічною сівозміною. Пар або толока при тогочасному рівні розвитку агрокультури були необхідною умовою підтримки певного рівня родючості ґрунту. Крім того, селяни не відмовлялися від толоки через те, що в ряді випадків це була єдина можливість випасу худоби, адже бідне пасовище все ж краще, ніж його відсутність.

Що ж до використання добрив, то селянські поля їх майже не мали, бо одержаних органічних речовин від одного коня, пари волів чи корови було недостатньо навіть для 2-3 дес., не кажучи вже про більші площі. Характеризуючи селянські землі центральної України, земські агрономи у 1910 р. констатували таке: «Скрізь звичайне трипілля, скрізь зернові хліби, поля страшенно засмічені бур'янами і виснажені до краю; посіви на селянських полях кормових трав можна зустріти як виняток; повсюди спостерігається дуже велика потреба у кредитах і дуже низький рівень сільськогосподарських знань» [27, с. 25]. Інтегральним показником культури землеробства є, як відомо, врожайність тих культур, вирощуванням яких займається сільськогосподарський товаровиробник (див. таб. 2). Для відповідного аналізу звернемось до статистичних даних, що характеризують врожайність типових для Лівобережжя сільськогосподарських культур: жита і озимої пшениці. Порівнюючи середні показники врожайності за 10 років столипінських реформ з аналогічними даними 1897-1906 рр., констатуємо факт зростання врожайності жита з 51,1 пуда до 58,8, що становить 113,8%. Зростання урожайності пшениці за цей же час становило 105,6% (71,4 пуда за 1897-1906 рр. і 75,4 пуда за 1907-1916 рр.).

Порівнюючи відповідні показники губерній Лівобережжя і всієї Наддніпрянської України, бачимо відсутність між ними суттєвої різниці у статистиці урожайності жита (51,1 пуда і 51,5 пуда у 18971906 рр. і 58,8 пуда та 58,9 пуда у 1907-1916 рр.). Помітна різниця спостерігається при порівнянні урожайності озимої пшениці: 71,4 пуда на Лівобережжі проти 67,4 пуда по Україні у 1987-1906 рр. Пропорція урожайності практично не змінилася і в роки столипінської реформи: 75,4 пуда на Лівобережжі і 70,1 пуда по Україні. Причина - традиційно низькі врожаї у трьох степових губерніях України: 49,6 пуда у середньому за 1897-1906 рр. і 58 пудів за 1907-1916 рр. [18, с. 171]. Саме ця обставина і вплинула на середні загальноукраїнські показники врожайності озимої пшениці.

Наведені нами показники урожайності стосуються усіх сільськогосподарських товаровиробників. Враховуючи те, що саме селянське господарство становило основу землеробства, є підстави характеризувати їх як типові для всієї маси дрібних товаровиробників. Що стосується поміщицьких господарств, то через низку причин, серед яких не останню роль відігравала краща якість ґрунту та наявність більш досконалих знарядь праці, тут збирали значно вищі врожаї. Зокрема, земськими статистиками було встановлено, що на Полтавщині урожай жита, пшениці, вівса, гречки, ячменю і проса становив у селянських господарствах у середньому за 1906-1910 рр. 51 пуд з десятини, тоді як у поміщицьких економіях на 149% більше - 76 пудів; практично нічого не змінилося в цьому плані і наступного п'ятиріччя (1911-1915 рр.): 59 пудів у селянських і

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9