Через свою демократичність клуб "Восхождение" знаходився в центрі уваги обласних органів влади, зокрема після проведення екологічного мітингу. Діяльність кіноклубу сприяла переосмисленню політичних поглядів, ідей, застарілих догм, які десятиліттями ствердилися в свідомості суспільства.

Осередки самодіяльних організацій досить швидко розповсюдилися і в районних центрах, зокрема в Мелітополі, Бердянську, Дніпрорудному, Енергодарі. Місцева влада констатувала, що окремі представники інтелігенції створюють дрібні осередки клубів, в які втягують робітників та молодь і займаються тільки критикою політики [3]. У жовтні 1987 р. в м. Мелітополі були виявлені спроби розповсюдити магнітофонні записи виступів лідерів московського об'єднання "Пам'ять" та деякі листівки. Тому партноменклатура мала на меті сформувати спеціальні пропагандистські групи, що діяли б в усіх державних установах і давали відсіч політично шкідливим поглядам "неформалів" [3].

Неформальні організації займалися проведенням різних заходів: організація спільних читань, святкових вечорів. Серед найбільш радикальних на той час способів виявлення своїх поглядів опозиціонери використовували мітинг. Починаючи з 1989 р. в Україні проходила своєрідна мітингова війна, епіцентром якої були Київ та Львів. Мітинги в нашій області по суті були санкціоновані владою. Проте, місцева партноменклатура намагалася зробити все необхідне, щоб заходи інакодумців провести було б неможливо.

Тим не менш, на мітингах гуртувалися всі ті, хто розчаровувався у правлячій владі, ті, на яких вже не діяла стара ідеологія і віра в партію. Про ефективність діяльності "неформалів" свідчать збори, проведені в м. Мелітополі 20 січня 1989 р. міським неформальним об'єднанням "Союз сприяння перебудові". Один з організаторів заходу дав інтерв'ю районній газеті "Серп і молот": "На мою думку, мітинг вдався. Ми й не сподівалися, що прийде так багато людей. Думали, що проти нас виступатимуть... а після закінчення мітингу частина його учасників записалася в нашу організацію. Отже, чимало знайшлося таких, хто виявив бажання зробити свій внесок у перебудову, боротися з бюрократизмом, беззаконням, за прискорення перебудови" [5, с.2].

На 1988 р. в Запорізькій області функціонувало приблизно 1242 аматорських клубів та об'єднань. Як зазначала місцева влада, "в країні з'явилися так звані неформальні громадські об'єднання, які по своєму розуміють процес демократизації. При цьому вони демагогічно апелюють на патріотичні почуття радянських людей, спекулюють гаслами перебудови та оживлення" [6].

Яскраво виражений стиль патріотизму носив урочистий захід, присвячений 500-річчю Запорізького козацтва, що проходив в серпні 1990 р. за ініціативою культурницьких організацій. Деякі жителі Запоріжжя, в яких захід викликав велику емоційність, вирішили поділитися своїми враженнями і написали в редакцію газети "Индустриальное Запорожье": "Що насторожило і пригнічує мене, ветерана Великої Вітчизняної війни? Передусім атрибутика на святі - вона складалася з жовто-синіх і червоно-чорних прапорів - символів не Радянської України. Ці гасла: "нехай загине злочинна Радянська влада!". "Запоріжці, настав час Леніна знімати!", "Люди не довіряйте більшовикам!.." [7, с.3].

Ще однією організацією національно-культурного характеру, діяльність якої була досить помітною на Запоріжжі, було міське об'єднання добровільного історико-просвітницького товариства "Меморіал", засноване в Мелітополі у 1989 р. за ініціативою наукового співробітника міського краєзнавчого музею В. М. Тимофеєва. До складу організації увійшли С. В. Воловник - доцент Мелітопольського державного педагогічного інституту, а також Ю. Корнієнко, Л. Власенкова, А. Корнєєв.

22 грудня 1989 р. у краєзнавчому музеї відбулася установча конференція, яка затвердила статут мелітопольського "Меморіалу". Головою організації став М.О. Опришко - Герой Радянського Союзу [2, с.127]. У статуті визначалися цілі і завдання громадської організації: збереження й увічнення пам'яті жертв сталінізму та Великої Вітчизняної війни; надання допомоги тим, що постраждали від репресій; створення пам'ятників.

Члени товариства діяли переважно в двох напрямках - встановлювали масштаби репресій і надавали допомогу реабілітованим або членам їхніх родин [8,с.3]. Роботу організації висвітлювала регіональна преса - газети "Запорізька Січ", "Серп і молот".

Завдяки плідній праці "Меморіалу" вдалося встановити багато імен жертв політичних репресій, які заносилися в спеціальні анкети. З цими списками час від часу ознайомлювали громадськість. Інколи співробітникам вдавалося з'ясувати місця загибелі безвинно репресованих радянською владою людей.

Так, газета "Запорізька Січ" 10 січня 1991 р. опублікувала статтю одного зі співробітників організації О. Михайлюти "Вулиця Дзержинського 32 - адреса смерті сотень запоріжців", де вказується пряме місце розправи над "ворогами народу". "Головорізи НКВС чинили розправу над беззбройними людьми прямо у в'язниці та у підвалах свого управління. Ночами трупи вивозили спец. машинами і потай заривали на колишньому єврейському кладовищі" [9, с.3]. За ініціативою "Меморіалу" на цьому місці спорудили пам'ятник жертвам репресій.

Восени 1990 р. в Мелітополі було проведено Тиждень Совісті. Відбулася зустріч колишніх політв'язнів ГУЛАГу, а 28 жовтня - мітинг.

18 січня 1991 р. відбулося засідання координаційної ради Запорізької організації товариства "Меморіал", на якому розглядався проект закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні". Даний закон передбачав розкриття "білих плям" беззаконня не лише в період сталінщини, але із початку 1917 р. На нараді також прозвучали думки надати реабілітованим грошову компенсацію в розмірі 3000 крб.

Крім цього, було ухвалено рішення за допомогою місцевих органів влади установити пам'ятник: "місцевим органам влади сприяти в роботі організації товариства "Меморіал" в установленні місць поховань і спорудженні пам'ятників жертвам сталінських репресій" [10, с.2]. На конференції виступили члени товариства С. В. Воловник, М. І. Устюжин,