В. Г. Космина

РАДЯНСЬКА МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ Й ОФІЦІЙНА ІДЕОЛОГІЯ

На початку ХХІ ст. в історичній науці як в Україні, так і в інших пострадянських країнах все більш нагальною стає необхідність подолання "методологічної кризи", що триває з часів перебудови і розпаду СРСР. "Після початку демократичних перетворень у незалежній Україні більшість істориків не змогли визначитися методологічно", - констатує Л.О. Зашкільняк [1.- С.193]. "Сучасна вітчизняна історична наука нагадує флот без розпізнавального прапора", - зазначає О.П. Реєнт [2.-С.3]. Подібна ситуація зберігається й у Росії [3.-С.100].

Такий стан речей ці та інші дослідники пов'язують з кризою марксизму-ленінізму, що в СРСР був державною ідеологією і водночас складав фундамент офіційної методології історії. Проте автори зазвичай не вдаються до всебічного аналізу цієї методології і самої марксистської парадигми історії, обмежуючись вказівками на окремі їхні недоліки. Так, Л.В. Таран бачить їх у відсутності "творчої розробки соціологічної теорії марксизму" [4.-С.85], А.І. Павко - у пошуках глобальних та універсальних законів, пануванні принципу партійності, партійному керівництві історичною наукою та ізоляції останньої від зарубіжної історіографії [5.-С.113], О.П. Реєнт - в абсолютизації примату суспільного буття над суспільною свідомістю [2.-С.3], закономірності над випадковістю [6.-С.14]. Така обмеженість, фрагментарність критики радянської методології історії у поєднанні з закликами "не відкидати з порога її здобутки" не дозволяє осягнути ні дійсні масштаби її кризи, ні її реальний науковий потенціал, що може бути використаний в подальших розробках теорії й методології історії.

У цій статті проаналізуємо особливості становлення і загальний зміст радянської методології історії, її зв'язок з панівною в СРСР ідеологією та марксистською формаційною теорією, визначимо причини і характер кризи як марксистської парадигми, так і вказаної методології.

Як особливий напрямок у радянській історіографії методологія історії з'явилася лише на зламі 50-60-х років ХХ ст. До цього вважалося, що з методологічними проблемами історичної науки успішно (і вичерпно) справляється марксистська соціологічна теорія історичного матеріалізму. Однак значні досягнення в ХХ ст. західної історіографії (соціологічна історія М. Вебера, соціальна й антропологічна історія школи "Анналів", історія цивілізацій А. Дж. Тойнбі, структуралізм тощо), з одного боку, і продемонстровані ХХ з'їздом КПРС наміри радянського керівництва вступити в більш відкрите ідеологічне протиборство з Заходом - з іншого, вимагали оновлення арсеналу дослідницьких засобів у істориків і їхнього відповідного теоретико-методологічного обґрунтування. По суті, перед радянською історіографією ставилося завдання розширення діапазону проблем, що вивчалися, і методик досліджень (вони не повинні були поступатися західним) при обов'язковому збереженні "чистоти" марксистської теорії і посиленні її впливу на зміст історичних досліджень у СРСР і за рубежем. Так радянська історична наука початку виходити зі штучної ізоляції.

Публікувалися статті з теоретико-методологічних проблем історичної науки, у 1962 р. відбулася Всесоюзна нарада істориків, а в січні 1964 р. на двох розширених засіданнях Секції суспільних наук Президії АН СРСР відомі історики і філософи обговорили доповідь академіка П.Н. Федосєєва і члена-кореспондента АН Ю.П. Францева "Про розробку методологічних питань історії". У центрі уваги опинилися питання про співвідношення історії, історичного матеріалізму і соціології, партійності й об'єктивності, про історичний факт та ін. Матеріали обговорення були видані окремою книгою [7]. Підбиваючи підсумки дискусії, П.Н. Федосєєв зауважив: "Чи підмінює методологія історії історичний матеріалізм? Жодним чином. Історичний матеріалізм є загальною методологією для всіх суспільних наук, у тому числі і для радянської історичної науки. Та це не означає, що в самій історичній науці немає методології, методологічних питань" [7.-С.328].

У тому ж 1964 р., уже на схилі хрущовської "відлиги" в Інституті історії АН СРСР був створений сектор методології історії, який очолив М.Я. Гефтер. При секторі діяли проблемні групи теоретичного джерелознавства, соціальної психології, структурного аналізу і типології, культурології. Відкриті дискусії, спроби "нового прочитання" теоретичних постулатів марксизму виявляли недостатність цього вчення для дослідження нетрадиційних для радянської історіографії проблем. Діяльність сектора виходила за встановлені для неї ідеологічні рамки. А після виходу в 1969 р. дискусійного збірника статей "Історична наука і деякі проблеми сучасності" [8] цей сектор, вже переведений у створений у 1968 р. Інститут загальної історії АН СРСР, був розгромлений. Авторів зазначеного збірника цькували й звинувачували в пропаганді немарксистських поглядів, перекрученні історичного минулого [9]. А замість сектора методології історії згодом було створено сектор теоретичних проблем всесвітньо-історичного процесу на чолі з академіком Є.М. Жуковим.

У 70-80-і роки загальне число публікацій з методології історії помітно збільшилось. Однак їхній зміст був уведений у дуже вузькі догматичні рамки «марксистсько-ленінської гносеології», у результаті чого і сама історична епістемологія не могла вийти за обрії монотонного й однакового тлумачення "священних текстів". У загальному потоці цієї літератури зустрічалися й оригінальні, хоч і в межах марксистської парадигми, методологічні концепції (досить назвати праці М.А. Барга, А.Я. Гуревича, І.Д. Ковальченка та ін.), та не вони визначали обличчя офіційної радянської методології історії. Численні теоретичні праці і навчальні посібники для студентів і аспірантів, що виходили в Росії, Україні, часто різнилися за проблематикою, але не концептуально.

Курс методології історії було включено в навчальні плани історичних факультетів університетів. Його вивчення, безумовно, сприяло професійній підготовці істориків, озброювало їх методикою проведення наукових досліджень. Але одночасно штучно звужувало їхній світогляд, а значить - знижувало загальний пізнавальний