Що ж являла собою марксистська концепція історії людства, якій надавалось таке значення? Як не дивно, але в працях Карла Маркса і Фрідріха Енгельса ми не знайдемо докладного її викладу. Зате є цілий ряд принципових узагальнень, зроблених насамперед на основі вивчення розвитку західноєвропейського капіталізму. Наведемо кілька дещо розлогих цитат з передмови до праці "До критики політичної економії" (1859 р.), де Маркс найбільш послідовно розкрив своє розуміння історичного процесу: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі не залежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або - що є тільки юридичним виразом останніх - з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх окови. Тоді настає епоха соціальної революції. Із зміною економічної основи більш або менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові... Як про окрему людину не можна судити на підставі того, що сама вона про себе думає, так само не можна судити про подібну епоху перевороту по її свідомості. Навпаки, цю свідомість треба пояснити з суперечностей матеріального життя, з існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Ні одна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, і нові більш високі виробничі відносини ніколи не появляються раніше, ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства...

У загальних рисах, азіатський, античний, феодальний і сучасний, буржуазний, способи виробництва можна визначити, як прогресивні епохи економічної суспільної формації. Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною формою суспільного процесу виробництва, антагоністичною не в розумінні індивідуального антагонізму, а в розумінні антагонізму, який виростає з суспільних умов життя індивідуумів; але продуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуазного суспільства, створюють разом з тим матеріальні умови для розв'язання цього антагонізму. Через це буржуазною суспільною формацією завершується передісторія людського суспільства" [12.-С.6-7].

Ця теорія формацій у радянському суспільствознавстві була "уточнена": вся історія людства тепер розглядалася як процес послідовної, об'єктивної, неминучої для всіх народів зміни п'яти суспільно-економічних формацій: первіснообщинної (первіснокомуністичної), рабовласницької, феодальної, капіталістичної, грядущої комуністичної. Комуністичний режим приваблювала обіцянка всесвітньої перемоги комунізму, і категорія "суспільно-економічна формація" (попри її численні недоліки, про які йтиметься далі) стала тим фундаментом, на якому в СРСР зводилась уся будівля офіційної методології історичної науки.

Насамперед, на цій категорії ґрунтувалися загальні методологічні принципи радянської історіографії - історизм і партійність, що трактувалися як «методологічний базис історичної науки» [13.-С.89]. Сам по собі принцип історизму, що вимагає розглядати суспільні явища в розвитку і зв'язку з конкретно-історичною обстановкою, став надбанням науки ще до Маркса [14.-С.15]. Але саме радянська методологія історії міцно прив'язала його до поняття формації [15.-С.17; 16.-С.45]. А оскільки його внутрішнім «наповненням» вважався класовий аналіз історії [13.-С.88], то він був нерозривно зв'язаний із принципом партійності, якому й відводилось чільне місце. Цей другий принцип зобов'язував, за В.І. Леніним, "при всякій оцінці події прямо і відкрито ставати на точку зору певної соціальної групи" [17.-С.390]. Як один з методологічних прийомів він міг би використовуватися, адже й на Заході багато дослідників були впевнені, що через суб'єктивну прихильність до тих чи інших цінностей історик усе рівно не зможе залишатися абсолютно безстороннім і об'єктивним. Але радянським історикам дозволявся лише один вид партійності - комуністичної, яка «поєднує в собі справжню науковість, постійну об'єктивність, непримиренне ставлення до ідейних супротивників, самовіддане служіння робітничому класові, усім трудящим» [10.-С.29]. Фактично це означало служіння панівному режимові. При цьому істориків застерігали: "Усяке применшення комуністичної партійності в сучасних умовах об' єктивно служить посиленню буржуазної партійності, що часто маскується під оболонку "безпартійності" [18.-С.67]. А проти ідейної неупередженості і позакласовості методологічних підходів, як проявів "хибної" класової ідеології буржуазії, належало вести "безкомпромісну боротьбу" [16.-С.48-49].

Із формаційної теорії, що постулювала детермінованість історичного процесу, випливали й уявлення про закони історії людства. Ці закони за ступенем універсальності чи узагальнення поділяли: на загальносоціологічні, що проявляються на всіх етапах історії людства (наприклад, закони зміни формацій, відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, залежності суспільної свідомості від суспільного буття тощо); закони, що діють лише в межах певних формацій (закон класової боротьби в антагоністичних суспільствах); нарешті, закони, властиві лише окремим формаціям (закон виробництва й привласнення додаткової вартості