Проте з 1960-х років тривала дискусія й стосовно наявності, поряд із цими соціологічними законами, ще й окремих історичних законів, вивчення яких і мало б бути предметом власне історичної науки, відмінної від соціології. Пропозиції відмовитись від їх пошуку, створивши натомість "соціологію історії" як окрему теоретичну галузь, значної підтримки не здобули [21.-С.61-62]. Одні автори наполягали, що історичні закони існують і вони є законами "історичних ситуацій" [22.-С.66]. Інші бачили їх дію на рівні особливого (в просторовому чи часовому вимірі), але в межах загального, тобто формації [15.-С.184]. Треті визначали їх як закони-тенденції [19.-С.43; 10.-С.53], вказували на їхній імовірнісний характер [13.-С.43]. А найпоширенішою була думка, що історичні закони лише розкривають механізм дії в певних конкретно-історичних умовах законів соціологічних і підпорядковані останнім [20.- С.68]. Однак, відзначав академік І.Д. Ковальченко, ніхто так і не спромігся виявити і конкретно охарактеризувати жодного специфічно "історичного" закону [23.-С.63]. Сам же він закликав вести мову про "закони суспільного розвитку різного ступеня загальності" [23.-С.66]. Як наслідок, радянські історики так і не змогли в тісних рамках формаційної парадигми ясно сформулювати предмет своєї науки.

Схожою була ситуація і в трактуванні методів історичного дослідження. В літературі з методології йшлося лише про ті з них, які перебували в "колі" формаційної теорії або ж їй не суперечили. Це деякі загальнонаукові методи (історичний, логічний, класифікації) та похідні від них власне історичні (порівняльно-історичний, історико-генетичний, історико- типологічний, ретроспективний, історико-системний, синхронний, діахронний, періодизації, актуалізації тощо) або міждисциплінарні (статистичний, математичний, конкретно- соціологічний тощо). Їх застосування часто й пояснювалося цією теорією. Водночас психологічний, культурно-історичний, етнологічний та інші поширені в західній історіографії методи заперечувалися як "немарксистські", "однобокі" тощо [24.-С.60-61]. А метод соціальної психології, хоча формально і визнавався, трактувався в формаційному дусі [20.-С.204; 25.- С.36]. Інколи вчені навіть визначені Л. Виготським п'ять ступенів формування понять у дитини розглядали як аналогію п'яти формацій в історії людства [26.-С.323-325]. Також заявлялося, що й історичний факт "набуває наукового значення тоді, коли він оцінюється з позицій учення про формації, коли виявляється його місце в процесі розвитку і зміни формацій, а це місце, в свою чергу, визначається його класовою природою" [18.-С.164].

У навчальних посібниках з методології історії особливе місце відводилося описові соціальних функцій історичної науки. Серед них головна увага приділялася прогнозуючій та виховній. Підкреслювалося, що "історія... повинна служити суспільно-політичній діяльності, соціальній боротьбі" [18.-С.157].

Отже, зі стислого аналізу радянської методології історії можна зробити щонайменше два висновки. По-перше, вона була відверто заідеологізованою. Але, по-друге, вона в усіх своїх складових була жорстко прив'язана до формаційної парадигми, створювала "технологію" її реалізації в історичній науці, а будь-які відхилення від неї переслідувалися як владою, так і самими науковцями.

То, можливо, це була дійсно бездоганна з наукової точки зору парадигма? Безперечно, найсильнішою стороною вчення Маркса був його діалектичний метод. Закони гегелівської діалектики (єдності й боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення) із сфери логіки саморозвитку й самореалізації ідеї Маркс перемістив у сферу саморозвитку природи й економічної історії людства [27.-С.120-121]. У результаті перед захопленими поглядами читачів його праць, передусім "Капіталу", постала вражаюча картина цілісного історичного процесу, в якій діалектично й закономірно були з'єднані минуле, теперішнє і майбутнє людства.

Для історичної науки нові пізнавальні можливості відкрила категорія "суспільно- економічна формація". Оскільки в суспільстві як єдиній системі всі складники виявилися пов'язаними між собою, то стало можливим досліджувати його різнобічно (цілісна структура, окремі елементи, зв'язки між елементами тощо), а історію аналізувати як системний процес суспільного розвитку з відповідним поділом останнього на етапи (стадії, або формації) та пошуком його першопричин (розвиток продуктивних сил) і рушійних сил (класова боротьба). Методологічною новацією Маркса було "відкриття" особливої ролі економічного базису суспільства, який начебто повністю визначає характер політичної надбудови й одночасно піддається аналізу суто математичними засобами. В одній із ранніх праць він навіть стверджував, що вплив об'єктивних відносин на суспільні явища можна буде встановити «з тією ж приблизно достовірністю, з якою хімік визначає, за яких зовнішніх умов споріднені речовини мають утворити хімічну сполуку" [28.-С.182].

Проте така реконструкція детермінованого природно-історичного процесу мала й досить серйозні вади з онтологічної та логіко-методологічної точок зору. Вкажемо на деякі з них, насамперед ті, що мають пряме відношення до методології історії.

По-перше, матеріалістичній логіці суперечила схема зміни суспільств (безкласове - класове - безкласове), що, на перший погляд, начебто відповідала законові заперечення заперечення. Ми тут навіть не зупинятимемось на питанні про сумнівність самої концепції первісного комунізму (сучасна етологія доводить, що і в популяціях тваринного світу, і в людських угрупованнях, зокрема підліткових, діють одні й ті ж, закладені генетично, інстинкти агресивності, ієрархічності, підпорядкування, що спростовує уявлення про комуністичну рівність у первісних людей). Не хто інший як Маркс указував, що приватна власність, яка є першоосновою класового суспільства, була породжена не економічним, а передусім психологічним чинником - самовідчуженням праці з боку робітника. Він писав, що, "відчужуючи від себе свою власну діяльність", людина дозволяє іншій людині "присвоювати діяльність, їй не властиву". І далі: "Відношення робітника