до праці породжує відношення до тієї самої праці капіталіста чи як би там інакше не називали господаря праці. Отже, приватна власність є продукт, результат, необхідний наслідок відчуження праці, зовнішнього відношення робітника до природи і самого себе" [29.-С.90-91]. Водночас приватну власність Маркс і Енгельс ототожнювали з поділом праці, що також "відбувався сам собою" або "природно виник": "Поділ праці і приватна власність, це - тотожні вирази: в одному випадку говориться у відношенні до діяльності те саме, що в другому - у відношенні до продукту діяльності" [30.-С.28,30].
З іншого боку, і перехід від класового до комуністичного суспільства теж мав відбутися поза діалектикою: діалектичний розвиток економічних форм, держави, класової боротьби повинен був несподівано змінитися безкласовим і бездержавним суспільством, абсолютною свободою індивідуальності ("коли зникне поневолююче людину підкорення її поділові праці" [31.-С.21], будуть знищені приватна власність і самовідчуження людини). Як відзначав Ернст Трьольч, "діалектика сама не може дати і обґрунтувати подібні вимоги та ідеали. Вони випливають із власного джерела і власного права: із абсолютного і позачасового розуму" [14.- С.277].
По-друге, до цієї абсолютної мети - приходу комунізму (після перемоги пролетарської революції, що покладе край "передісторії людства") - у Маркса спрямовано вектор усього детермінованого природно-історичного процесу. Неминуча загибель капіталізму зумовлюється начебто його непереборними протиріччями, крайнім загостренням класової боротьби, позаяк "робітник стає тим бідніший, чим більше він виробляє" [29.-С.82]. У "Капіталі" виведена ціла низка "законів": про тенденцію до зменшення норми прибутку у виробництві, про додаткову вартість, створювану шляхом збільшення частки неоплачуваної праці робітників, про зростання зубожіння пролетаріату та ін. Однак багато дослідників у ХІХ і ХХ ст. на конкретних прикладах показали помилковість цих "законів" [див.: 32.-С.228-248]. Як писав Людвіг фон Мізес, логіка міркувань Маркса руйнується в результаті встановлення факту, що "капіталізм не посилює пауперизацію найманих робітників, а навпаки, підвищує їхній рівень життя". Адже саме робітники, а не мільйонери, є основними споживачами вироблених товарів [33.-С.90]. До того ж, Маркс так і не дав визначення поняттю "клас", не пояснив, чому індивіди мають підпорядкувати свої дії інтересам класу і класової боротьби, чому робітники, класова свідомість яких не має соціалістичного змісту, повинні перейняти соціалістичну ідеологію у теоретиків - вихідців із буржуазії. Також залишалося загадкою, яким дивом абсолютне зубожіння робітників при капіталізмі і абсолютна класова ненависть мали незабаром привести до такої ж абсолютної гуманності і "безкласової взаємної любові людської спільноти" [14.- С.277].
Із цієї алогічності теорії Маркса Гері Норт у книзі з промовистою назвою "Марксова релігія революції" робить досить логічний висновок: "У поєднанні з ідеєю тотальної революції марксизм стає новою релігією, або, якщо висловлюватись точніше, дуже давньою релігією, вирядженою в нові псевдонаукові шати" [32.-С.143]. Вказуючи на прагнення Маркса відновити в сучасних умовах "золотий вік" первісного комунізму, він підкреслює: "Есхатологія для Маркса - це повернення до суспільства, вільного від відчуження і створеного людиною" [32.- С.159]. Явно релігійні моменти знаходили в марксизмі й інші вчені.
По-третє, породжує багато запитань власне інтерпретація соціологічної теорії Маркса як історичного матеріалізму. Трьольч узагалі заперечував наявність у ній, як і в теорії відображення, строгого матеріалізму, який би пояснював із матерії приведені в рух економічними інтересами дух і волю. Він називав теорію Маркса реалістичною діалектикою, тобто спробою логічно (діалектично) пояснити емпіричні факти, спостережувані в реальному світі, в т.ч. економіці [14.-С.269]. Далі, за Марксом, основу розвитку суспільства складає саморозвиток "матеріальних продуктивних сил", який призводить до змін у базисі (виробничих відносинах), а по тому - і в політико-ідеологічній надбудові. Але Маркс не дає визначення цим продуктивним силам, як і не розкриває причин їхнього саморозвитку. "Ми можемо підсумувати марксистську доктрину таким чином, - резюмує фон Мізес. - На самому початку існують "матеріальні продуктивні сили", тобто технологічне обладнання людських виробничих зусиль, інструменти та механізми. Ніяких запитань щодо їхнього походження не допускається; вони є - і все; ми повинні думати, що вони впали з неба" [33.-С.85].
Незрозумілим залишається й механізм дії базису над надбудову. Маркс і Енгельс лише наполягали на тому, що життя визначає свідомість: "Навіть туманні утворення в мозку людей, і вони є необхідними продуктами, свого роду випарами їх матеріального життєвого процесу, який може бути встановлений емпірично і який зв'язаний з матеріальними передумовами" [30.- С.24]. Вони категорично відкидали можливість самостійного розвитку ідей (моралі, релігії тощо), зокрема, вважали ненауковою, ілюзорною будь-яку історичну теорію, окрім своєї власної. Критики марксизму губилися в здогадах, куди ж, за марксистським вченням, слід віднести знання, науку, технологію, трудові навички? Якщо до способу виробництва, що було б цілком логічно, "то ми, - писав Генрі Майо, - позбавимо марксизм його оригінальності... З іншого боку, відносячи науку до строго детермінованої надбудови, як це інколи робили Маркс і Енгельс, ми ігноруємо той факт, що предмети і знаряддя залежать в основному від людських знань" (Цит. за: 32.-С.138]. Цю думку поділяли й інші автори [14.-С.284, 288; 33.-С.84].
По-четверте, основоположники марксизму не змогли остаточно визначитись і стосовно детермінованості історичного процесу: жорсткі ("природні") закони чи випадковість панують у ньому, тобто люди діють вимушено чи вільно? Якщо правильне перше і люди (народні маси, класи) є знаряддями фатальної