дії продуктивних сил, то й комунізм настане автоматично, без зусиль пролетаріату і всяких революційних теорій. Якщо друге - то марксизм втрачає ознаки науковості і суспільну значущість. Саме тому Маркс в одних випадках відстоював детермінізм в історії, в інших - визнавав універсальну форму "пригнічення індивідуальності випадковістю", а Енгельс компромісно заявляв, що "економічний рух як необхідний у кінцевому підсумку прокладає собі шлях крізь безліч випадковостей..." [34.-С.372]. Очевидно, праві ті з дослідників, які зауважують, що "той елемент, якому віддається перевага як домінуючому, залежить від контексту: там, де Маркс пробує уникнути висновків, які випливають з економічного детермінізму, він надає більшої ваги випадковості, там, де Маркс старається довести невідворотність революції, він звертається до детермінізму" [32.-С.137].
Таким чином, уже наведені характеристики марксистської формаційної теорії свідчать про її онтологічну й епістемологічну недосконалість і несамодостатність. Навіть не беручи до уваги фактичну неможливість її застосування до аналізу історії суспільств Сходу, Росії тощо ми можемо до певної міри визнати її логічну суперечливість, телеологічну спрямованість, матеріалістичну сумнівність, наукову непослідовність. Чому ж вона в такому разі стала в радянській методології історії єдино можливою парадигмою, непорушною догмою?
Тут знову слід згадати про її напіврелігійний аспект. Карл Поппер зазначав: "У добу найглибшого зубожіння і занепаду Марксове пророцтво подарувало робітникам натхненну віру в свою місію і у велике майбутнє, яке їхній рух мусив підготувати для всього людства... Пророчий елемент Марксового віровчення переважив в умах послідовників Маркса. Він змів усе інше геть, відігнавши здатність до холодного і критичного судження і знищивши віру в те, що за допомогою розуму можна змінити світ" [35.-С.212-213]. В СРСР у пануванні формаційної парадигми з її пророчою складовою була зацікавлена перш за все влада. Вона добивалася, щоб у державі історична наука повністю відповідала інтересам та ідеології комуністичного режиму, "історично" виправдовувала його, обґрунтовувала його неминучість і "всесвітньо-історичну місію". На думку російської дослідниці Л.І. Новикової, формаційна теорія "зв'язувала історичне дослідження отриманням необхідного, зарані відомого результату, вимагала відповідного відбору матеріалу і форсування тих моментів історії, котрі "працювали" на схему й відповідали ідеологічному надзавданню" [36.-С. 11].
Цю теорію і радянську офіційну методологію історії тривалий час живила ілюзія, що з жовтня 1917 р. Марксове пророцтво в Росії (СРСР) начебто вже здійснювалося (хоча сама Російська революція відбулася зовсім не "за Марксом"). Це був найвагоміший аргумент на користь марксизму і для радянських, і для багатьох західних дослідників, які "вибачали" цій теорії і її все більш явні недоліки. І цілком логічно вичерпання і падіння комуністичного режиму на зламі 80-90-х років ХХ ст., всупереч усім пророцтвам, підірвало цю напіврелігійну віру в марксизм і породило глибоку кризу побудованої на ньому методології історії.
Це, однак, не означає вичерпання наукового потенціалу марксистської концепції історії. Визначення ж його змісту, об' єктивних меж і міри застосування в історичній науці потребує нових досліджень.
Джерела та література
Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. - Львів, 1999.
Реєнт О.П. Деякі проблеми історії України ХІХ-ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки // Український історичний журнал. - 2000. - № 2.
Щербань Н.В. Раздумья о недавнем прошлом: поиски новых подходов // Отечественная история.
2002.- № 3.
Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в XX ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // Український історичний журнал. - 1999. - № 1.
Павко А.І. Теоретико-методологічні засади дослідження діяльності політичних партій та організацій в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Український історичний журнал. - 2001.
№ 4.
Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // Український історичний журнал. - 1999. - № 3.
История и социология. - М., 1964.
Историческая мысль и некоторые вопросы современности. - М., 1969.
Неретина С.С. История с методологией истории // Вопросы философии. - 1990. - № 9.
Санцевич А.В. Методика исторического исследования. - К., 1984.
Ленін В.І. Три джерела і три складові частини марксизму // Повне зібрання творів. - Т. 23.
Маркс К. До критики політичної економіки // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 13.
Могильницкий Б.Г. Введение в методологию истории. - М., 1989.
Трёльч Э. Историзм и его проблемы. - М., 1994.
Барг М.А. Категории и методы исторической науки. - М., 1984.
Котов В.Н. Введение в изучение истории. - К., 1982.
Ленін В.І. Економічний зміст народництва і критика його в книзі п. Струве (Відбиття марксизму в буржуазній літературі) // Повне зібрання творів. - Т.1.
Иванов В. В. Методология исторической науки. - М., 1985.
Мельник Л.Г. Предмет і метод історичної науки. - К., 1977.
Жуков Е.М. Очерки методологии истории. - М., 1980.
Дьяков В.А. Методология истории в прошлом и настоящем. - М., 1974.
Кертман Л.Е. Законы исторических ситуаций // Вопросы истории. - 1971. - №1.
Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. 2-е изд., доп. - М., 2003.
Дорошенко Л.М. Становление и развитие методологии истории. - Калинин, 1987.
Лурия А.Р. Психология как историческая наука (К вопросу об исторической природе психологических процессов) // История и психология. - М., 1971.
Поршнев Б.Ф. Контрсуггестия и история (Элементарное социально-психологическое явление и его трансформация в развитии человечества) // История и психология. - М., 1971.
Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. - М., 1980.
Маркс К. Виправдання мозельського кореспондента // Маркс К., Енгельс Ф.