В. Г. Космина

СИСТЕМНА СОЦІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ Н. ЛУМАНА ТА її ЗАСТОСУВАННЯ В ДОСЛІДЖЕННІ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 PP. В УКРАЇНІ

Тема Українського Голодомору належить до числа тих резонансних суспільно-політичних проблем, які "випробовують на міцність" саму історичну науку. Світова історіографія знає безліч випадків, коли ті чи ті трактування подій навіть багатовікової давності викликали гострі внутрішньополітичні й міжнародні суперечки та конфлікти. Останнім часом гострі дискусії, передусім, в Україні й Росії, розгорілися навколо проблеми Великого голоду в СРСР 1932-1933 pp., від якого найбільше постраждала саме Україна. 28 листопада 2006 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", Стаття 1 якого констатує: "Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу" [1, с.504]. Багато російських політиків і державних діячів виступили проти такої інтерпретації Голодомору. А 2 квітня 2008 р. Держдума Росії ухвалила Заяву "Пам'яті жертв голоду 30-х років на території СРСР", в якій засудила "режим, що зневажив життям людей заради досягнення економічних і політичних цілей", але при цьому багатомільйонні жертви по суті потрактувала лише як "величезну ціну за індустріалізацію, за гігантський економічний прорив, що відбувся в ті роки" і категорично заявила, що ця трагедія "не мала і не має міжнародно встановлених ознак геноциду" [2].

Така протилежність оцінок ряду аспектів Голодомору з боку вищих представницьких і законодавчих органів та політиків двох держав постає доволі логічною з огляду на різницю в їхніх внутрішньо- і зовнішньополітичних цілях, особливо з урахуванням проголошуваних Росією спадкоємності й правонаступництва щодо колишнього СРСР. За цих обставин цілком зрозумілим є і відповідний резонанс у зорієнтованих на політику суспільних колах та ЗМІ. Показовим є Інтернет. Пошукова система Yandex фіксує наявність понад 21 тис. сторінок з документами, що містять українське словосполучення "геноцид українського народу", і понад 33 тис. сторінок з російським словосполученням "геноцид украинского народа", з них 14 тис. - на українських сайтах (англомовний Інтернет тут також представлений в основному українськими та російськими сайтами). При цьому в першому випадку вказане визначення подається зазвичай як належне, а в другому домінує критичне ставлення до нього.

Однак викликає чимало запитань та обставина, що подібний "вододіл" спостерігається й поміж "служителів Кліо" двох країн. Факти вказують на масову загибель людей в Україні, вилучення владою всіх запасів продовольства, спеціальні заходи влади по недопущенню його ввезення в голодуючі райони та виїзду з них. Більшість українських істориків (назвемо такі відомі імена як С.В.Кульчицький [3], В.І.Марочко [4], В.І.Сергійчук [5] та ін.) схиляється до думки, що Голодомор 1932-1933 pp. був саме геноцидом проти українців. Російські ж історики (В.В.Кондрашин [6], М.О.Івницький [7] та ін.) хоч уже здебільшого й не заперечують "рукотворності" голоду 1932- 1933 рр., проте не погоджуються, що в Україні він принципово відрізнявся від подібного явища в інших регіонах СРСР і на цій (!) підставі взагалі відкидають будь-які розмови про геноцид з боку влади. Як бачимо, паралелі з державною політикою й державними інтересами безперечні. Частина російських науковців в дискусіях про геноцид прямо керуються політичними мотивами (щоправда, й українські інколи їм у цьому не поступаються). А.В.Марчуков відверто заявляє: "Цілять прямо в Росію, у спадкоємність російської історії від дореволюційної Росії до СРСР і в їхнє геополітичне становище у світі" [8] [1]. А О.Б.Йєменський додумався до того, що "Голодомор 1932-1933 годов на Україні <...> сприяв не геноциду українського, а етноциду російського населення України, суттєво полегшив хід подальшої українізації мешканців республіки" [9].

Після такої підміни наукової аргументації політичною ("патріотичною"?) від історії як науки мало що залишається. Не більш "продуктивними" є й спроби істориків виступити суддями й робити правові висновки щодо Голодомору. Туг вони апелюють до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року [10], але "читають" цей міжнародно-правовий документ по-різному і "знаходять" у ньому юридичне обґрунтування по суті протилежних позицій. Російські історики, вслід за політиками, категорично заперечують, що Голодомор переважно серед сільського населення України підпадає під Статтю II Конвенції, котра визначає геноцид як "дії, чинені з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку". Українські ж автори вказують на те, що, по-перше, селянство становило абсолютну більшість українства і можна говорити про "національну групу", а по-друге, що ознаки організованого владою Голодомору повністю підлягають пункту с) Статті II: "навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її". Але ж хго-хто, а історики добре знають, що всі міжнародно- правові норми в сучасному світі випрацьовуються в конкретно-історичній ситуації, носять відбиток політичних компромісів (адже вказану Конвенцію розробляли й представники СРСР!), мають властивість із часом суттєво змінюватись, а тому для історичної науки не можуть слугувати незаперечним орієнтиром. Для історичної науки куди важливіші історичні прецеденти. Наприклад, сам автор поняття "геноцид" Р.Лемкін ще в 1933 р. поширював його зміст на знищення "соціальних спільнот", Нюрнберзький трибунал у 1945 р. - на знищення "певних народів і класів", а ГА ООН у 1946 р. - на знищення "політичнихта інших груп".

Проте не слід всі