Тож, обидва видатні вчені воліють дотримуватись власних (політично зручніших?) систем координат і навіть не пробують вийти за їх рамки, на більш широкий масштаб узагальнень, що дозволило би узгодити позиції на рівні критеріїв, гідних статусу історії як науки. Між тим у сучасному суспільстві системи науки, політики, права, економіки, освіти тощо є окремими, цілком автономними підсистемами всеохоплюючої системи суспільства, що розвиваються самостійно, за внутрішніми закономірностями, хоч і мають між собою структурні зчеплення. При цьому єдиним комунікативним кодом для системи науки є істина, тоді як інші системи мають зовсім інші орієнтири. Неврахування цієї специфіки науки, зокрема, історичної науки, часто призводить до того, що її цілі змішуються з цілями політичної, правової, освітньої та інших систем, а то й безпосередньо підпорядковуються їм. Постмодернізм довів, що взагалі жоден історик, добираючи й складаючи в ту чи ту цілісність сконструйовані ним факти, "не вільний від "соціального замовлення", тобто від тиску політичних, ідеологічних, релігійних, патріотичних та інших кон'юнктур свого часу і свого середовища" [15]. Гірше, коли це робиться ще й свідомо, внаслідок чого авторитет історичної науки стрімко падає, а сама вона в галузі історичного минулого з ведучого експерта перетворюється на веденого товмача чужих максим.
З точки зору науки в протистоянні "двох таборів" в інтерпретації Голодомору головним є не те, хто більш правий, чи чиє бачення проблеми переможе. Адже якщо вже сформувалися протилежні за смисловим наповненням послідовності (системи) комунікацій, то їхнє протиборство не може припинитись, позаяк саме в ньому кожна черпатиме смисл власного існування, під'єднуючи до себе все нові комунікації (факти, аргументи тощо). Головне - чому воно взагалі можливе в науці. Причина, думається, в пануванні в історичній науці застарілих методологічних підходів, зокрема, породжених ще добою класичної науки уявлень про те, що кожен окремий історичний факт є "об'єктивним атомом історії" і здатен "говорити сам за себе", що над хронологічною послідовністю фактів дійсності панує жорстка логіка, якийсь універсальний смисл, які історик і має встановити, зв'язавши між собою почерпнуті з історичних джерел факти. Сучасна ж, постнекласична, наука виходить із того, що і в природі, і в суспільстві відбуваються лише взаємопов'язані системні (синергетичні) процеси, нелінійні системні зміни; що в суспільстві події, явища, процеси носять нелінійний системний характер та мають смисловий зміст і смислові зв'язки різного ступеня інтенсивності, а тому неправомірно орієнтуватися на ізольовані "об'єктивні факти" та "об'єктивні закони історії"; що дослідник може бути тільки спостерігачем за смисловими системними процесами, причому спостерігачем, включеним у системні смислові зв'язки власного суспільства [Докладніше див.: 16].
Отже, сучасна історична наука потребує суттєвого оновлення методологічного інструментарію, в тому числі й у дослідженні такої, як бачимо, надзвичайно складної теми як Голодомор. Звісно, з огляду на довготривале офіційне замовчування цієї проблеми, її найпершим завданням є збирання й оприлюднення усього доступного на сьогодні масиву свідчень про Голодомор та його прояви, про поведінку його жертв і тих, хто його здійснював та організовував на всіх рівнях, як і аналіз відповідних статистичних даних з усіх галузей суспільного життя, даних про внутрішнє й зовнішнє становище країни (СРСР) тощо. Все це має і самостійну цінність, позаяк закриває "білі плями" історії. А далі на передній план виходить системний аналіз, оскільки в темі Голодомору всі ключові проблеми мають системний характер: в країні в системі суспільства панувала цілком певна політична система (підсистема); її дії в усіх сферах суспільного життя були системними; систему являли собою і політика щодо селянства, передусім українського, і ті методи і засоби впливу на нього, що зумовили його масове вимирання від голоду. Крім того, окремими системами були й самі сільські поселення, а країна була складовою частиною світової системи.
Найбільшою мірою цим методологічним вимогам відповідає те бачення історичного процесу, яке випливає з теорії соціальних систем класика постнекласичної соціології Нікласа Лумана, викладеної в багатьох працях, зокрема, в таких фундаментальних дослідженнях як "Соціальні системи" (1984) [Див.: 17] та "Суспільство