У межах Західної цивілізації системна диференціація суспільства протягом XVI-XIX ст. поступово змінила свою форму. На місце системного поділу суспільства на страти (стани) та на багатофункціональний центр і периферію прийшла диференціація на окремі функціональні системи політики, права, економіки, науки, моралі, мистецтва тощо. Кожна з них розрізняє себе та свій навколишній, в т.ч. внутрісуспільний, світ, і орієнтується лише на власний смисловий код комунікацій, тобто є самореферентною й автопоетичною, маючи окремі структурні зчеплення з іншими такими ж системами (підсистемами) суспільства. Передумовами практично одночасної від-диференціації функціональних систем Н.Луман вважає деякі особливості в системній будові західноєвропейського середньовічного суспільства, а вирішального значення надає появі в XV ст. книгодрукування, яке уможливило неймовірні раніше (і непідконтрольні владі й церкві) непрямі комунікації між людьми, об'єднувані в системи лише тими чи іншими смисло-кодами (влада - в політиці, законність - у праві, гроші/власність - в економіці, істина - в науці тощо).

Утвердження функціонально диференційованого суспільства, що існує завдяки вільному приєднанню одна до одної комунікацій відповідного смислу, змінило характер розвитку не тільки Заходу, а й усього світу. По-перше, воно втягнуло в функціональні системи комунікацій всі групи населення, так що на Заході незабаром уже не залишилось автономних сегментарних суспільств. По- друге, позбавлені релігійно-морального забарвлення функціональні системи комунікацій вийшли за межі Західної цивілізації й почали приєднувати до себе відповідні комунікації (дії) в інших культурних регіонах світу. По-третє, складність "вільного" комунікаційного процесу, загроза анархії й хаосу в функціональних системах викликали до життя новий різновид комунікаційних систем, а саме: соціальних систем організацій. Вони створювалися заново, або ж виникали внаслідок трансформування деяких старих інституцій. Головними їх рисами є те, що вони діють лише всередині функціональних систем, і що комунікації в них мають форму рішень. Першим із них є рішення індивіда про членство в організації, а надалі внутріорганізаційні рішення, ухвалені колективно чи централізовано, зумовлюють тільки нові рішення: про шляхи виконання попередніх рішень та про рішення на розвиток попередніх рішень. Отже, і тут ми бачимо автопоетичну й оамореферентну систему, побудовану на смисловій єдності комунікацій з їх само-віднесенням та іншо-віднесенням. Структуру очікувань у ній, що, власне, і є структурою комунікативної системи, формує її програма діяльності, або загальна мета. Той, хто не відповідає вимогам організації, виходить з неї або виключається.

В політичній системі головною й наймогутнішою організацією є держава, уповноважена на ухвалення загальнозобов'язуючих рішень для всього суспільства та втілення їх у життя, в т.ч. з застосуванням фізичного насильства. Інші організації - це політичні партії. Вони пропонують суспільству свої політичні програми, а при досягненні сподіваної влади пробують реалізувати їх своїми рішеннями, але в межах, допустимих для існуючої самореферентної політичної системи. Ці межі можуть обумовлюватись станом і традиціями практичної діяльності державного апарату - своєрідної підсистеми політичної системи, а ще більше - наявністю в суспільстві інших функціональних систем, в т.ч. правової, з якими завжди треба рахуватись.

Зазначені тенденції в системній еволюції суспільства властиві Західній цивілізації й тепер поступово поширюються на весь світ, формуючи всеохоплююче світове суспільство. Системні зміни в суспільстві в Росії й Україні відбувалися інакше, особливо в XXст. Євразійська цивілізація, головним чином, у її російському варіанті, історично еволюціонувала за сценарієм, близьким до східного типу. Тут не відбулося хоча б часткового розмежування релігійного й політичного центрів і не сформувалася самодостатня страта аристократії, як це спостерігалося на середньовічному Заході. Тут домінувала диференціація на центр і периферію. Могутня царська влада підпорядкувала собі церкву, що гарантувало їй сакральний статус у суспільстві, а також вищу соціальну верству - дворянство. Дослідниця Л.А.Андрєєва особливо відзначає, що сакралізація державної влади, проголошення царя намісником Ісуса Христа і навіть "земним Богом" відбулися в Росії в XVI ст., якраз тоді, коли в Європі подібна "намісницька модель" сакралізації влади, й без того ослаблена взаємною дискредитацією папства і державних правителів, остаточно занепала [24].

В руках царської влади перебувала верховна власність на землю, контроль за економічним, соціальним, духовним життям суспільства. Периферію ж становили численні сегментарні суспільства - сільські общини, засновані на колективному розпорядженні землею з її регулярними зрівняльними переділами між общинниками. Міста також не були скільки-небудь самостійними центрами, а їхній статус визначався розміщенням там царської адміністрації. Характерно, що й "вестернізацій- ні" реформи XVIII - початку XX ст. здійснювалися урядом з метою не послабити, а лише удосконалити поліфункціональну владу центру над периферією.

Водночас ці перетворення, особливо реформи кінця XIX - початку XXст., дали певний простір для поширення в суспільстві комунікацій зі смисло-кодами деяких функціональних систем. Ці комунікації виробничого, економічного, наукового, освітнього, мистецького і навіть політичного спрямування не виникали на власне російському ґрунті, а були скоріше продовженням відповідних комунікаційних систем, що утвердилися на Заході. Та все ж вони позначали контури потенційних від- диференційованих функціональних систем, хоч ті ще не були здатні пробитися крізь товщу самодержавної влади та православно-общинного менталітету маси населення.

Українські сільські сегментарні спільноти були влаштовані дещо інакше, ніж російські. Тут уже з XVI ст. панувало індивідуальне землеволодіння, яке внаслідок реформ XIX- початку XX ст. трансформувалося в приватну земельну