Щоправда, достатніх сил і засобів для повного контролю над суспільством партія певний час не мала, а тому після поразки так званого "воєнного комунізму" змушена була в 1920-ті роки "відступити" й дати обмежену свободу для становлення окремих функціональних систем - економіки (НЕП), науки, мистецтва, а в галузі політики почала враховувати національні особливості регіонів ("коренізація"). Проте вже з кінця цієї декади, коли її кадровий потенціал значно зріс, вона відновила свій владний "наступ". Він був відносно вдалим у містах, де практично в усіх функціональних сферах суспільного життя діяли або створювалися соціальні системи організації: щоб здобути засоби до існування люди зазвичай добровільно ухвалювали рішення про вступ до тих чи інших організацій (підприємств, будов, установ, закладів) і надалі виконували там трудові обов'язки, підкоряючись рішенням їх керівництва й отримуючи матеріальну винагороду.

Але зовсім інакшою була ситуація на селі, де проживала переважна більшість населення і де все ще домінувало сегментарне суспільство з відповідними традиціями і цінностями, хоча воно й було включене в комунікації з владним центром. Тут ми фактично отримуємо зіткнення двох різних видів соціальних систем - організації та заснованого передусім на інтеракції сегментарного суспільства. При цьому вони не обіймаються якоюсь більш широкою системою суспільства, позаяк сама організація претендує на те, щоб бути такою всеохоплюючою системою. Для партії-держави, побудованої на смисловому коді "влада", саме існування прямо не підпорядкованих їй, не перетворених на організації численних, певною мірою самодостатніх, сегментарних спільнот, було неприйнятним. Адже воно вимагало рахуватися з селом, вести з ним непростий діалог і до певної міри підпорядковувати політику його інтересам. Крім того, хоча держава ще з 1919 р. була формальним власником усієї землі, вона не могла на власний розсуд розпоряджатися виробленою на цій землі продукцією, що належала селянам, зокрема, вільно використати цей ресурс для забезпечення амбіційних планів індустріалізації, покликаних різко наростити міць партії-держави.

Виходило так, що в протистоянні двох несумісних між собою соціальних систем одна з них мала припинити існування. Збереження сільських сегментарних спільнот, навіть за умови їх модернізації, вимагало щонайменше надання простору для становлення відциференційованих функціональних систем, а значить - відмови від тотального контролю партії-держави над суспільством та її наступного демонтажу. Іншим варіантом розв'язання системного конфлікту було насильницьке руйнування сегментарних спільнот і заміна їх виробничими організаціями, повністю залежними від партії-держави. Природно, правлячий режим обрав другий шлях, прирікши селянство на неминучі й незліченні жертви.

Першим кроком стала масова насильницька колективізація, що розпочалася в 1929 р. Партія- держава сприймала село зі своїх позицій організації - лише як величезний резервуар трудових ресурсів та потужний засіб виробництва (родючі землі). Цей "виробничий комплекс" належало відповідним чином зорганізувати і привести в дію задля нарощування виробництва товарного хліба, яким би держава могла самостійно розпоряджатися. Зразком виступала організація в промисловості, котра, за характеристикою Ф. Тьоніса, "ґрунтується на ухваленні рішень, а саме, на розумному й продуктивному використанні капіталу і продажу робочої сили. На фабриці все підпорядковане установленням" [25, с.248].

Але створення виробничої організації на селі (а точніше - із села) було зовсім не тим, чим створення подібних організацій у місті. По-перше, йшлося не про добровільний вступ індивідів до організації з метою отримання якогось доходу, а про примусове включення до неї під загрозою "розкур- кулення", тобто, конфіскації майна, виселення з усією родиною з села, а то й арешту. По-друге, був відсутній якийсь вибір між організаціями (підприємствами, установами), хіба що можна було взагалі залишити село і податися до міста. По-третє, вступ до колгоспу зводився до передачі останньому не стільки своєї робочої сили, скільки своєї власності, права розпоряджатися засобами і знаряддями виробництва, інакше кажучи, до перетворення селянина з хазяїна на залежного працівника. По- четверте, сам вступ до такої організації полягав не в користуванні вже існуючими матеріальними й організаційними ресурсами (так, державні МТС із їх тракторами та комбайнами ще тільки утворювалися й починали наповнюватися сільськогосподарською технікою), а передусім у їх створенні шляхом об'єднання належних селянам землі, худоби, реманенту, тоді як вироблена продукція вже їм не належала і вилучалася державою через різні організаційно-адміністративні механізми.

Для селянина таке "усуспільнення" власності означало відчуження всього того, що робило його самостійним хазяїном-хліборобом, формувало його самосвідомість і забезпечувало його комунікації з іншими селянами, тобто, формувало сільську спільноту і було вкорінене в її традиціях, релігії, моралі. Адже саме мораль була загальним медіумом комунікацій у цій спільноті. Тепер же селянин мав працювати на землі, котра йому вже не належала, поратися біля "чужої" вже худоби, використовувати "чужий" реманент. Більше того, у повсякденній діяльності він повинен був орієнтуватися не на власні рішення, а на ті рішення, які йому "спускалися згори". А позаяк трудова діяльність становила серцевину всього життя сегментарної спільноти, то тепер і воно мало бути реорганізоване і підпорядковане новій організації.

Все це означало фактичне знищення як вікового укладу села, так і заснованого на традиційній культурі