Наслідком стало падіння сільськогосподарського виробництва. В цьому проявилась уся глибина конфлікту двох соціальних систем - системи створеної партією-державою організації та системи інтеракції сегментарної спільноти, що примудрялась виживати і в нових, украй тяжких умовах.
Живучість традиційної сільської спільноти зумовлювалася тим, що вона заснована на взаємному порозумінні її членів, на спільних для них порядку, праві і моралі. Дослідник такої спільноти німецький соціолог Ф.Тьоніс зазначав, що її внутрішній порядок "ґрунтується на згоді воль і, отже, істотним чином - на одностайності, формується й ушляхетнюється звичаєм і релігією", форми її позитивного права "істотним чином визначаються звичаєм, просвітленим і освяченим релігією", закоріне- ні в родинному житті і черпають свій зміст із "фактичного землеволодіння", її мораль "є виразом і органом релігійних уявлень, і в цьому вона необхідним чином пов'язана з умовами й дійсностями [форм] родинного духу і звичаю" [25, с.237]. Така заснована на звичаї спільнота може внутрішньо змінюватись тільки через поступове втягування її членів у ті чи ті функціональні системи комунікацій. Але неможливо її внутрішні комунікації трансформувати в потрібному напрямі ззовні. Уроком перших років колективізації було те, що ні виселення та арешти заможних і авторитетних селян, ні формування партією свого слухняного "активу" з числа бідніших селян, ні вся риторика "класової боротьби" не змогли зломити пасивного спротиву селянства: воно морально засуджувало не ухиляння від колгоспу чи від "звитяжної" праці в ньому, а дії самих "активістів", що посідали керівні чи просто "хлібні" посади і утискували всю громаду.
Тому немає нічого дивного в тому, що, зазнавши поразки у здійсненні "ефективної" колективізації, партія-держава заради, зокрема, й власного виживання, застосувала другий, значно більш радикальний (якщо не сказати - крайній), засіб підкорення непокірного села: Голодомор. Його метою було психологічно зламати селянство, примусити його "забути" традиції й звичаї, замінити їх "новим звичаєм"- тотальною покорою владі. Знаряддям його здійснення мали стати "державні плани хлібозаготівлі".
Спостереження загального змісту внутріпартійних комунікацій другої половини 1920-х- першої половини 1930-х років показує, що однією з центральних комунікативних ліній було максимальне збільшення і гарантування "закупівель" за мінімальну ціну (а фактично вилучення) державою хліба. Силові засоби вилучення хліба у селян у 1927-1929 pp. виявились занадто затратними, а спроби примусити селян добровільно й інтенсивно, але фактично безоплатно, вирощувати хліб і здавати його державі через колгоспну систему в 1930-1931 pp. - недостатньо продуктивними, хоча рекордний урожай 1930 р. і породив було певні ілюзії на цей рахунок. Проте вже заготівлі з урожаю 1931 р. були доволі складними, супроводжувалися вилученнями у колгоспів і селян-одноосібників навіть насіннєвих фондів, викликали голод у багатьох місцевостях. Все це значно погіршило умови господарювання в 1932 p., а разом зі зменшенням зацікавленості сільських трудівників у результатах своєї праці призвело до зменшення засівів і дбайливості при зборі врожаю.
Ось тут і запрацювала справжня "машина Голодомору". Вже ранньої осені 1932 р., коли з'ясувалася неможливість виконати надвисокі завдання з заготівлі хліба в усіх зернових районах, включаючи найбільший із них - Україну, що давала біля третини товарного зерна в СРСР, керівництво партії-держави поставило перед усією цією велетенською організацією надзавдання: