"вибити" з села хліб за будь-яку ціну. Надалі працював уже механізм організації: рішення породжували рішення. Рішення нагорі зумовлювали рішення внизу, а рішення внизу (в т.ч. про невиконання чи не надто запопадливе виконання наказів) - рішення (кадрові) нагорі. Власні, партійно-державні, "плани хлібозаготівлі" ставилися понад усе, в тому числі - понад людські життя. Життя, передусім життя селян, ставало ціною невиконання наказів ("планів") держави. Хто їх не виконує - ворог ("куркуль", "саботажник", "петлюрівець", "білогвардієць", "басмач" тощо). А "запеклим ворогам радянської влади", звісно, - смерть! В багатьох випадках наявні у селянської родини хоч якісь запаси їжі розглядалися як прояв "куркульства", "саботажництва", "розкрадання колгоспної власності" і тому підлягали конфіскації - до останньої зернини чи картоплини. Цілі райони заносилися на так звані "чорні дошки" і були приречені на вимирання. Для запобігання виїзду голодуючих з України та Кубані встановлювалися військові заслони. Організований владою голод охопив регіони, де проживало понад 70 млн. людей, в т.ч. всю Україну. За деякими підрахунками, понад 10 млн. загинуло голодною смертю, і знов-таки більшість із них - в Україні. При цьому сама їхня смерть не викликала у партії-держави жодного співчуття, а сприймалася як начебто наслідок їх гаданої "ворожості" до влади.
За всіма ознаками це був справжній геноцид щодо величезних груп населення країни - один із найбільших в історії злочинів проти людяності. Причому в його здійснення були втягнуті мільйони людей, що належали до всемогутньої партії-держави. Для них покаранням за невиконання наказів на той час слугувало звільнення з посад, виключення з партії і невідомість (можливо, навіть смерть). З іншого боку, при точному виконанні обов'язків їм та їхнім родинам не загрожував голод - ні в місті, ні на селі.
Геноцид щодо селянства не являв собою політики тотального його винищення, адже і надалі треба було комусь працювати на селі. Він здійснювався з іншою, доволі прагматичною, метою: зламати опір селянства колективізації й повністю "інтегрувати" його в підвладну виробничу організацію, в остаточному підсумку- в тоталітарну партію-державу. Мали бути витравлені всі ознаки традиційних структур суспільства, якісь натяки на людську гідність, самостійність і самоповагу, врешті-решт, самі згадки про звичай і традицію. Відтепер якраз голод мав стати головним спогадом селян про минуле і на довгі десятиліття гарантувати їхню покору владі та дисципліновану працю в колгоспі, передусім через страх перед можливою загибеллю від голоду. І, слід визнати, режим свого добився...
Отже, Голодомор 1932-1933 pp. став не просто продовженням, а своєрідним апогеєм всієї політики колективізації- політики тотального підпорядкування маси сільського населення партії- державі. На січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Л.Каганович не без гордості заявляв: "Тепер на селі є наша потужна організація, найсильніші важелі господарського й організаційного впливу... Це наше село" [26, с.481-482]. А секретар ЦК КП(б)У М.Хатаєвич висловився того ж року ще відвертіше: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну!" [Цит. за: 27].
Таким чином, "війна" новітньої, притому тоталітарної, системи організації проти сільських сегментарних спільнот закінчилась фактичним знищенням останніх, а разом із ними - знищенням величезних пластів народної культури. Найбільших втрат зазнало українське село і весь український народ.
Та чи можна на цій підставі стверджувати, що геноцид 1932-1933 pp. був спрямований лише проти українського народу? Опубліковані на сьогодні документи не свідчать про те, що створювалась якась окрема система для винищення людей за етнічною, чи більш широкою - національною - ознакою. Діяла загальна для всього СРСР система організації у вигляді партії-держави. А найжорс- токіший терор голодом спрямовувався насамперед проти тих груп селянства, які виявляли найменшу поступливість владі, найменше піддавалися більшовицькій "організації", але при цьому були основними виробниками товарного хліба і в Російській імперії, і в СРСР. Це, безумовно, Україна та заселена переважно українцями Кубань (лише на них припадало до 2/5 союзних хлібозаготівель), але також козацькі райони Дону, Уралу й Західного Сибіру, як і заселені відносно пізно (в кінці XVIII - середині XIX ст.), в т.ч. українцями і німцями, райони Нижнього Поволжя та Північного Казахстану. В Казахстані голод найбільше вдарив по казахському населенню, яке влада змушувала до осілого способу життя й "організованого тваринництва", а насправді просто відбирала худобу. Відомі російські історики-аграрники В.П.Данілов та І.Є. Зєлєнін наводять такі цифри скорочення сільського населення внаслідок Голодомору: Казахстан - на 30,9%, Поволжя - на 23, Україна - на 20,5, Північний Кавказ - на 20,4% [28, с.109]. Тож можна погодитись із цими вченими, що геноцид не був обмежений українським селянством, що "це був геноцид рівною мірою й російського селянства..., і особливо скотарів та хліборобів Казахстану - коротше селянства всіх регіонів і республік СРСР, охоплених масовим голодом" [28, с.109].
Однак слід додати й інше спостереження. Саме вказані вище регіони, через свою важливість і водночас культурну своєрідність, а значить, і політичну "ненадійність", найбільше "непокоїли" владу і ставали об'єктами терору. І навпаки, голод менше торкнувся тих районів Росії, у яких, по-перше, міцно панувала