Тому, не протиставляючи Україну іншим регіонам СРСР, постраждалим від геноциду, поставимо питання дещо інакше: чи можна стверджувати, що геноцид був спрямований безпосередньо проти українського народу (як і безпосередньо проти інших народів)? Відповідь на нього має бути позитивною. Адже відбувалося не тільки фізичне винищення мільйонів українських селян. Одночасно ліквідувалися традиційні сегментарні спільноти як окремі системи комунікацій. Для українського народу це мало особливе значення. Якщо, скажімо, в Росії національна культура впродовж століть мала і народний, і державний пласти, а тому руйнація першого з них не мала катастрофічних наслідків для культури в цілому, хоч дещо й гіпертрофувала її структуру в бік "державності", то для України наслідки Голодомору були справді трагічними. В Україні через цілу низку історичних обставин, зокрема, поліетнічний характер міст та зазвичай іноетнічний характер держави, саме село було постійним і найбільш надійним хранителем українського народного духу й української культури. Удар по ньому порушив процес спадкоємності культури, деформував ментальні структури цілого народу, обмежив його можливості впливати на світові справи і на світову культуру в сучасному гло- балізованому світі.

Що ж до практики геноциду, то вона після Голодомору 1932-1933 pp. з арсеналу партії- держави не зникла, а набула нових, більш відкритих, форм. Оскільки маса сільського населення була тепер "приборкана" й "організована" й у режиму серйозного противника вже не було, він узявся за вишукування і знищення реальних, потенційних та мнимих "ворогів" в усіх соціальних групах, усіх функціональних сферах, усіх організаціях уже повністю підпорядкованого партії-державі суспільства. Цей різновид геноциду згодом отримав назву "масових репресій", жертвами яких стали мільйони і мільйони людей, утому числі й понад півмільйона активних партійців.

Системний аналіз Голодомору й інших жахливих явищ у радянському суспільстві 1930-х років дозволяє виявити всю глибину однієї з найбільших трагедій в історії людства в XX ст.. В СРСР діяла, набирала силу і прагнула до тотального контролю над суспільством одна з соціальних систем - система організації. Внутрісистемний смисл усієї діяльності партії-держави зводився до одного - влади, повної, беззастережної, тотальної влади. Офіційні гасла "соціалізму" і "комунізму" як проголошеної на майбутнє цілі не можуть приховати загального смислу всіх її повсякденних комунікацій, пов'язаних з розширенням і закріпленням влади. Справді, конкретні діяльність керівництва і рядових представників партії-держави полягали саме в цьому, а не в дискусіях чи пропаганді "щасливого майбутнього". Тоді й стає зрозумілою системна обумовленість знищення влаштованих принципово інакше сільських сегментарних спільнот.

Смислові комунікації цих спільнот (тобто, самі ці спільноти) не могли трансформуватися в комунікації покірних виробничих організацій. Спостереження другого порядку за цими комунікаціями показують, що владу вони, як і віками раніше, сприймали як верховну, до певної міри "сакральну", силу, згодні були їй коритися, але тільки при дотриманні засадничого для них принципу взаємності, що в нових умовах розумівся як принцип справедливості, історичні комунікації-джерела показують, що зазвичай комунікації всередині спільнот і їх комунікації з владою концентрувалися навколо саме цього принципу. Але влада вимагала іншого.

Насильницьке руйнування партією-державою цих автономних сегментарних спільнот одночасно перетворювало сам СРСР у закрите сегментарне суспільство, але вже у масштабах всеохоплю- ючого світового суспільства. Його самоізоляція від решти світу, протиставлення йому означали, як і в архаїчні часи, що той, хто незгоден з цією організацією, або недостатньо їй кориться, "виключається" з неї: але не в сенсі вигнання з країни (вигнанців приютили б інші країни), а в сенсі позбавлення життя - чи то через Голодомор для великої маси населення, чи то через розстріли. Ще одна форма "виключення"- тривалі терміни в таборах ГУЛАГу, що часто також закінчувалося "виключенням із життя".

Підбиваючи підсумки проведеного аналізу, можна констатувати, що системна соціологічна теорія Н.Лумана дозволяє одночасно системно досліджувати Голодомор і на загальносуспільному рівні, і на національному, і на рівні конкретних подій. При цьому самі історичні джерела ("залишки минулого") виступають тими ж таки історичними фактами-комунікаціями, смисл яких виявляється лише в рекурсивному смисловому зв'язку з іншими фактами. Тоді Голодомор постає як системна дія соціальної системи організації - партії-держави, включаючи і її верхівку, і мільйони рядових виконавців, - спрямована на винищення інших, неконтрольованих нею соціальних систем інтеракції, а значить (і тільки в цій мірі!) - відповідних людських спільнот, передусім - численних сільських сегментарних суспільств. Це був геноцид- відповідно до його визначень, накопичених суспільно- політичною і політико-правовою думкою. І поширювався він так чи інакше на всю територію СРСР, на різні народи, а особливо на український, де найчисельніша жертва Голодомору - селянство- була головним носієм національної культури - тієї культури, цивілізаційний зміст і комунікативні смисли якої досить часто не збігалися з комунікативними інтенціями партії-держави. Думається, що методологічний перехід на системний аналіз проблем Голодомору здатний зняти й