В. І. Мільчев

КОНФІГУРАЦІЯ ТА УСТРІЙ ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО ЗА ЧАСІВ НОВОЇ СІЧІ

Історія запорозького козацтва взагалі, за весь час його історичного існування, та Війська Запорозького Низового часів Нової Січі зокрема, вже традиційно є предметом найприскіпливіших наукових студіювань вітчизняних та зарубіжних дослідників. Майже два століття цих студій репрезентовані, насамперед, діяльністю плеяди талановитих істориків, які спромоглися створити представницький історіографічний доробок з даної проблематики (А. Скальковський, Д. Яворницький, Н. Полонська-Василенко, В. Голобуцький, О. Апанович та ін).

Разом з цим, можна констатувати й не тільки нерівномірне висвітлення в них різних аспектів історії Запорожжя, але й появу численної кількості «історіографічних міфів». Один із них прямо пов'язаний із останніми роками існування Війська Запорозького Низового, а саме з проблемами конфігурації та устрою цього «переддержавного» утворення. Найбільш прикметними рисами цього міфу, укоріненого в свідомості частини вітчизняних і зарубіжних істориків, є «проекція» рис «класичного» державного устрою XVIII ст. на Військо Запорозьке Низове, й, відповідно до цього, необгрунтоване використання відповідних «візій» та термінології на догоду «державницьким» концепціям запорозької історії.

Відтак існує потреба ще раз акцентувати увагу дослідницького загалу на проблемних питаннях територіального й адміністративного устрою Вольностей Війська Запорозького Низового за часів Нової Січі. Головну увагу в цій розвідці буде зосереджено на таких питаннях, як:

проблема зміни «кордонів» (конфігурації) Війська Запорозького Низового;

проблема походження паланкового устрою Запорожжя;

питання про кількість та типологію паланок за часів Нової Січі.

Уявлення запорозьких козаків про кордон, які сформувалися впродовж ХУ-ХУІ ст., багато в чому визначалися вакуумом чи суто номінальною присутністю будь-якої державної влади в зоні побутування козацтва, яка й становила одну зі складових потенційної можливості його зародження та виходу на історичну арену. Відтак і кордон був поняттям досить умовним. У запорожців в зазначений період були відсутні уявлення про кордон як про цілком реальну, чітку лінію, що відокремлювала одна від одної землі державних утворень. Кордони у причорноморських степах хоча й пролягали по конкретних річках та урочищах та були чітко закарбовані у уявленні населення з обох його боків, але при цьому всьому радше були умовною межею, яка, за історичною традицією, пролягала свідомістю запорожців, чи то ногайців, а не сторінками міжнародно-правових актів. Будь-який запорожець- лисичник, що їздив на кримський степ за здобиччю, чи татарський чабан, що зимував із своїми отарами у Великому Лузі, звичайно ж, усвідомлювали, що знаходяться на чужій території та, за певних обставин, навіть ризикують своїм життям. Але ж сама ідея фіксованого кордону, з такими його елементами, як прикордонні знаки, застави та паспорти, яка вже мала сталу практику у західно- та центральноєвропейських монархіях, ще на початку XVIII ст. видавалася населенню запорозько- татарського Степу неприродною, збоченою та навіть богохульною.

Так само й території, на які поширювався політичний вплив Війська Запорозького Низового, не були сталими, а прямо були пов'язані з військовою потужністю запорожців, обставинами міжнародної політики тощо. Тобто, вплив Війська на нові території у певні часи міг як поширюватися, так і звужуватися. Фігурально висловлюючись, своєю, «запорозькою», для козака була та земля, права на яку можна було довести помахом шаблі чи вистрілом з пістоля. На цій землі можна було сезонно рибалити, полювати чи й взагалі осісти зимівником, обзавестися господарством.

Такий стан речей залишався домінуючим аж до кінця XVII ст., коли на південноукраїнський регіон все відчутніше поширюється вплив Московського царства. Розмежування росіянами кордону з Османською імперією вище південної межі впливу Війська Запорозького Низового, яке відбулося у 1705 р. згідно з умовами Константинопольського миру (1700), болюче зачепило економічні інтереси запорозького козацтва та стало однією з головних причин його приєднання до антимосковського виступу гетьмана І. Мазепи та подальшого переходу під кримську протекцію.

У майже двадцятип'ятирічний період перебування запорожців у підданстві Гіреїв російський уряд намагався максимально скоротити будь-які зносини опальних козаків із землями Гетьманщини та Слобожанщини. Як наслідок, саме у цей період для мешканців підросійської України стає обов'язковим перетинання кордону лише через офіційні форпости та за наявності «письменных видов» від місцевих російських командирів. Цьому сприяли й чітко визначене розмежування території двох країн відповідно до умов договорів 1711-1712 рр. та «Інструмента» 1714 р. [2, арк. 1-275].

Коли у 1734 р. Військо Запорозьке Низове прийняло рішення повернутися під російську протекцію, питання про легітимне володіння ним земельними угіддями стояло на першому місці. Попри той факт, що згідно з міжнародно-правовими угодами російської та турецької держав землі Війська (станом на 1709 р.) все ще знаходилися у межах Кримського ханства, запорозьке керівництво здійснило спробу підтвердити свої права на них. При цьому склалася досить трагікомічна ситуація - головним підтвердженням цих прав виступали матеріали російсько-турецької межової комісії 1705 р., якими було визначено кордон між Запорожжям та Очаківським бейлербейликом, проти чого так ревно виступало Військо. У канцелярії Коша наприкінці 1734 р. було складено «Выписку о представлениях от запорожцов, каковы от них чинены о старинных их границах с турками в 1705 году» [1, арк. 3442]. Спираючись на низку оригінальних документів 1705 р., з яких до російської Колегії іноземних справ було надіслано копії, Військо Запорозьке задекларувало свої права на землі Вольностей та очікувало на відповідне підтвердження з