Російський уряд опинився у досить непевному становищі, оскільки прийняття Війська у підданство разом із його територіями у межах 1705 р. було б грубим порушенням норм міжнародної дипломатії. Користуючись непевним та хитким становищем, у якому опинилося Військо Запорозьке Низове, російські можновладці зуміли загальмувати фактичне вирішення цього питання. Чергова російсько-турецька війна, яка розпочалася влітку 1735 р., сприяла цьому якнайкраще. Впродовж 17351739 рр. питання відносно визнання прав Війська на його споконвічні землі не піднімалося аж до кінця війни. Однак, як з' ясувалося, й після її закінчення запорожцям було годі сподіватися на вирішення поземельного питання на свою користь.

Зусиллями російських дипломатів, при укладанні Белградського миру та Ніської конвенції 1739 р. між воюючими сторонами, Військо Запорозьке Низове взагалі зникає як суб'єкт міжнародного права. Не фігурує у цих документах як автономна, осібна від решти Російської імперії, й територія Запорожжя, на відміну від договорів та «інструментів» початку того століття. Натомість вона виступає невід'ємною складовою імперії. На з'їзді уповноважених російських та турецьких комісарів, який проходив влітку 1740 р. на р. В. !нгулі було укладено черговий «Інструмент». Згідно з ним й було окреслено південні, західні та східні кордони запорозьких володінь, але виключно у розумінні Запорожжя як складової імперії. На правому березі р. Дніпра кордон Запорожжя простягнувся прямою лінією від гирла р. Синюхи до гирла р. Берди (від польського кордону по р. Бугу, через р. Ташлик, Гарбузенку, Мертву Воду, Солону, Єланець, Громоклію, В. Ыгул, !сунь, М. !нгул і до гирла р. Кам'янки (Мілової Кам'янки), що впадала у р. Дніпро вище Кизикермену). Кордони Запорозьких Вольностей на лівому березі р. Дніпра визначалися таким чином: від місця впадіння у р. Дніпро р. Конки, течією останньої аж до її витоків, а потім прямою лінією до впадіння р. Міус у Азовське море.

Впродовж 1741 р. визначені кордони були незначним чином скореговані і остаточне розмежування території між двома імперіями відбулося в 1742 р. Від м. Азова до гирла р. Міусу (Міуського лиману) кордон проходив берегом Азовського моря, від р. Міусу прямою лінією до впадіння р. Каратиш в р. Берду, по ній виходив на р. Конку, останньою - до р. Дніпра, р. Дніпром до його правої притоки - р. Кам'янки, а від неї - через степ до р. П. Бугу, нижче запорозького Гарду-на- Бузі. Такими були офіційно визнані кордони Війська Запорозького Низового з іноземними державами, які співпадали з кордонами Російської імперії в цілому. У тих випадках, коли кордон не йшов течією рік, він окреслювався спеціально насипаними курганами - «робленими могилами» [5, с. 835].

Значно складнішими були справи із північними кордонами Запорозьких Вольностей, які межували, а часто й перекривалися територією Полтавського та Харківського козацьких полків та так званих «Задніпровських місць» - зоною селянсько-козацької колонізації (на території сучасної Кіровоградської області). Ще з часів гетьмана І. Мазепи між Військом Запорозьким Низовим та «волостю» точилися суперечки за багаті та родючі землі по р. Орілі, Самарі та Сіверському Дінцю. Не менше нарікань з боку запорожців викликала й наявність у «Задніпров' ї» численних поселень козаків Миргородського, Полтавського та Прилуцького полків, які повиростали тут немов гриби за часів перебування січовиків під кримською протекцією. Запорожці небезпідставно вважали цю територію своєю. При цьому межі військових земель, на їх думку, мали проходити течіями р. Синюхи, Висі та Тясмину, які були прикордонними між Річчю Посполитою і Російською імперіями. Вже у перші часи після свого повернення під російську протекцію запорожці засновували сталі поселення на північному кордоні Задніпров'я, у безпосередній близькості від польських володінь. Це, в свою чергу, вело до загострень як із польською адміністрацією, так і з козацькими урядовцями Задніпров'я, головним командиром яких був миргородський полковник Василь Капніст.

Ускладнювалася справа ще й тим, що після укладення «Вічного миру» 1686 р. так і не було проведене розмежування кордону між двома країнами. Як наслідок, виникла потреба у встановленні реальної межі північного кордону земель, на які поширювався вплив запорозької адміністрації. З цією метою, згідно з наказом імператриці Єлизавети Петрівни, наприкінці 1744 р. в Запорозьку Січ було відправлено інженера-капітана Колюбакіна, який мав визначити та виміряти кордон Війська з Річчю Посполитою та поселеннями Задніпров'я [4, арк. 42]. Місію, розпочату Колюбакіним, було завершено влітку 1745 р. інженером-підполковником Данилом де Боскетом, який склав перший та напрочуд детальний план запорозьких володінь. Тоді ж було зроблено спробу визначити північну межу Запорожжя - так звану «лінію де Боскета». Здавалося б, вирішення поземельного питання у західних володіннях Війська було не за горами, але досягнуті успіхи було перекреслено заснуванням російським урядом у Задніпров'ї військово-землеробського поселення Нової Сербії. Аби звільнити місця для нових балканських поселенців, місцеве українське населення було виселено південніше, на запорозькі землі, на яких у 1753 р. було засновано Новослобідський козацький полк. Спроби запорозької адміністрації за допомогою скарг та депутацій відстояти свої землі завершилися невдачею - поземельні комісії 17561760 рр. раз за разом нехтували претензіями Коша на користь державних поселень.

На лівому березі запорозьких володінь ситуація складалася схожим чином. За часів перебування Запорозької Січі на території Кримського ханства сусідні донські козаки своїми