хуторами та станицями все більше просуваються на захід, у нижню течію р. Кальміусу та Міусу. Природні, особливо рибні, багатства цих річок та Азовського моря стають об'єктом запеклої боротьби після повернення запорожців у підданство російської держави та опанування ними своїх споконвічних земель у північно- західній частині Приазов'я. На початку 1740-х рр. зафіксовано найбільше сутичок між Військами Запорозьким та Донським. Приводом їх, зазвичай, ставали напади донських козаків на рибні заводи запорожців, що розміщувалися на території від Міуського лиману до Бердянських соляних озер. У 1743 р. уряд створив спеціальну комісію, на яку поклав обов'язки детально вивчити причини цих суперечок і провести розмежування земель Війська Запорозького і Донського. Після трирічної роботи комісії сенатським указом 1746 р. кордон між двома Військами встановлювався по р. Кальміусу та її лівій притоці р. Грузькій. Заснування у 1753 р. ще однієї балканської колонії - Слов'яносербії, на землях по р. Сіверському Дінці, Лугані та Бахмуті викликало нарікання як Війська Запорозького, так і Війська Донського, кожне з яких доводило свої права на ці території.
Таким чином, станом на початок 1760-х рр. відбулася тимчасова стабілізація зони реального впливу Війська Запорозького Низового на територіях, що межували з іншими адміністративно- територіальними одиницями Російської імперії. Північно-західний кордон володінь запорозьких козаків проходив лінією від гирла р. Мигійського Ташлику, лівої притоки р. П. Бугу, до гирла р. Самоткані, що впадає в р. Дніпро з правого боку. З північно-східного ж боку володіння запорожців сягали р. Орелі. Зі східного боку Запорозькі Вольності окреслювалися р. Самарою, Вовчою, Бердою та Кальміусом.
Утворення у 1764 р. Новоросійської губернії, яка увібрала до свого складу Нову Сербію, Новослобідський козацький полк, Українську лінію, Слов'яносербію, Бахмутську провінцію та навіть деякі південні землі Полтавського козацького полку ознаменувало собою новий етап імперського поступу на запорозькі землі. Офіційне розмежування та зняття планів земель Запорожжя та Новоросійської губернії російськими геодезистами влітку 1764 р. позначило північну межу козацьких володінь майже на 50 км нижче аналогічної «лінії де Боскета» 1745 р. Намагаючись повернути собі загарбані землі, Військо Запорозьке Низове впродовж 1765-1767 рр. надсилає до Санкт-Петербургу кілька депутацій з проханням врешті-решт вирішити поземельне питання. Тема визнання прав та фіксації кордонів військової землі була головною і в «наказі» Війська Запорозького Низового до Уложеної Комісії 1767 р. [4, арк. 477-490].
Не дочекавшись справедливого вирішення своїх вимог, керівництво Запорозької Січі обрало курс на вирішення проблеми згідно з власним баченням шляхів її розв' язання. Слушна нагода трапилася з початком російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Війна ще більше загострила поземельні суперечки, коли з 1769 р. на території Бугогардівської та Інгульської паланок російським урядом масово оселяються десятки тисяч нових переселенців з Османської імперії - православних волохів, болгар, сербів. Паралельно цьому, користуючись зайнятістю військових сил запорожців у війні, з півночі, з території Новоросійської губернії на Вольності посунула хвиля поміщицької та козацько-селянської колонізації. За таких умов, коли у Січі не залишалося жодних шансів відстояти свої кордони у правовому полі, відбулося силове підпорядкування новостворених поселень адміністрації Коша, або ж згін їх з військової землі. Усвідомлюючи необхідність якомога швидшого визнання кордонів та закріплення земель за Військом, січова адміністрація впродовж 1772-1774 рр. бомбардує російський уряд проханнями, скаргами та донесеннями. Паралельний потік іде в столицю й від адміністрації Новоросійської губернії. Не залишається осторонь від поземельних чвар із запорожцями й Військо Донське.
Зрозуміло, що уряд Катерини ІІ при розгляді взаємних претензій займав сторону державних адміністративно-територіальних одиниць та вірнопідданого донського козацтва. Зрештою, питання про узаконення прав Запорожжя на свої землі так і не було вирішено впродовж всього сорокарічного терміну існування Нової Січі. Більш того, саме воно стало чи не головною причиною ліквідації Запорозької Січі у 1775 р.
Всіляко гальмуючи та викривляючи визначення адміністративних кордонів Війська Запорозького із іншими територіальними одиницями імперії, петербурзький уряд якнайпильнішу вагу приділяв дотриманню прикордонного режиму на півдні Запорожжя. На його кордонах із Османською імперією (Кримським ханством) та Річчю Посполитою, які одночасно з цим стають і кордонами власне імперії, запроваджується жорсткий прикордонний режим, який надзвичайно ускладнює життя широким верствам запорозького козацтва. Запроваджені російським урядом паспортний режим, карантинна система, мережа форпостів та митниць змінили характер кордону. Кордон, який до цього часу був більше удаваною, аніж конкретною межею все більше перетворюється на фіксовану, контрольовану у різні способи та важку для перетину межу, яка фактично прикувала Запорожжя до імперії.
Адміністративний устрій Запорозьких Вольностей також зазнав значних змін у порівнянні з попередніми часами. Коли після повернення з-під кримської протекції керівництво Війська Запорозького Низового приступило до впорядкування та заселення своїх земель, на них було поширено адміністративно-територіальний устрій, який немалою мірою носив синтетичний характер [8, с. 426430]. Йдеться про паланковий устрій. Він поєднав у собі як споконвічні традиції козацького управління територіями, так і запозичення з турецько-кримської адміністративно-територіальної системи. Турецьке слово «palanka», яке в свою чергу було запозиченням з угорської, означало поселення, обнесене палями (форт). Очевидно, що за часів кримської протекції ханські та султанські адміністратори поширили його на найбільші запорозькі військові слободи, в яких перебувала військова залога та представники місцевої адміністрації. Паланками впродовж того часу безперечно були Гард-на-Бузі,