Після повернення запорожців у російське підданство паланкову систему було збережено впродовж 1740-х рр. та поширено на всі землі, на які поширювався військовий та політичний вплив Коша. Паланками ж, у більш широкому розумінні, починають називати не лише центральні поселення, але й ряд менших адміністративно-територіальних одиниць, на які розподілялися землі Запорозьких Вольностей.

На чолі кожної з запорозьких паланок стояв полковник, якого обирали на козацькій раді (у пізніші часи на цю посаду став призначати Кіш). Його найближчими помічниками були паланковий суддя та паланковий писар. Адміністрація паланки здійснювала повний контроль на її території. Представляючи владу Коша, вона мала як широкі повноваження, так і чітко окреслене коло обов'язків. Під юрисдикцію паланкової адміністрації, яка щорічно обиралась і затверджувалась Кошем, підпадало все цивільне населення паланки. Владні повноваження паланкового полковника підтверджувались пірначем. Кожна паланка мала свою печатку.

Кількість паланок на території Запорожжя впродовж 1734-1775 рр. коливалася від 5 до 11, а саме:

Бугогардівська паланка знаходилися на землях між лівобережжям р. П. Бугу та правобережжям р. Інгульця - з одного боку та Дніпром і кордоном з Османською імперією (Кримським ханством) - з іншого. Паланковим центром був Гард-на-Бузі. В межах паланки налічувалося близько 500 зимівників. Найбільшими населеними пунктами паланки були військові слободи Соколи, Вербове, Балацьке, Мигія, Корабельне, Громоклія та ін.

Інгульська паланка розташовувалася на правому березі Дніпра, між р. Дніпром та Інгульцем і верхів'ями р. Інгульця та Базавлука. Центром Інгульської паланки була слобода Кам'янка (Мілове), в якій 1730-1734 рр. розташовувалась Кам'янська Січ. Найбільшими населеними пунктами паланки були військові слободи Кам' янка (Мілове), Білі Криниці, Давидів Брід, Блакитне, Тернівка, Ракова та ін.

Кальміуська паланка знаходилася між р. Вовчою, Кальміусом та Азовським морем. Центром паланки була слобода Домаха, що знаходилася при впадінні р. Кальміусу в Азовське море. Найбільш заселеними у паланці були землі по р. Вовчій та при витоках р. Кальміусу і Торця, де була сконцентрована переважна більшість зимівників. Найбільші населені пункти паланки - військові слободи Яснувате, Макарове та Домаха.

Кодацька паланка займала територію правобережного Надпорожжя та була однією з найбільш залюднених у Запорожжі. У межах цієї паланки знаходилося понад 1 тис. зимівників. Центром паланки було містечко Новий Кодак. Найбільші населені пункти паланки: Старий та Новий Кодаки, Половиця, Микитине, Тарамське, Карнаухівка, Тритузне, Романкове, Мишурин Ріг, Комісарівка, Томаківка та ін.

Орільська паланка розміщувалася на півночі лівобережного Запорожжя між верхів'ями р. Орелі і Самари. Паланковим центром була військова слобода Козирщина. Паланка була густо заселеною, на її території знаходилося понад 1 тис. зимівників одружених запорожців та хуторів посполитих. Найбільші населені пункти паланки - військові слободи Чаплинська, Кам'янка, Гупалівка, Прядівка, Калантаївка, Пушкарівка та Бабайківка.

Протовчанська паланка займала лівобережні володіння Війська Запорозького Низового між р. Оріллю і Протовчею. Паланковий центр розташовувався в слободі Личкові. На території цієї паланки розміщувалось понад 1 тис. зимівників та кілька десятків великих військових слобод.

Самарська паланка була розташована на лівобережжі володінь Війська між р. Самарою і Кінською. Її паланковим центром було містечко Самара, чи Новоселиця. Самарська паланка була чи не найбільш заселеною на Запорожжі. На її території розташовувалося кілька тисяч запорозьких хуторів- зимівників та чимало великих сіл: Вільне, Кочережки, Самара, Чернече та ін. [10, с. 124, 227-229].

На початку 1770-х років на території Запорозьких Вольностей у зв'язку зі збільшенням населення та частковим поверненням під юрисдикцію Коша земель, загарбаних Новоросійською губернією на півночі Запорожжя, відбувся процес розукрупнення старих та створення нових паланок. Так з території Самарської, Орільської та Протовчанської паланок було виокремлено Барвінкостінківську, Личківську та Комісарівську паланки, які, однак, проіснували лише 2-3 роки.

То були, так би мовити, «стаціонарні» паланки, чиє існування тривало з початку 1740-х і до самого 1775 р. Вони мали центральні, постійно функціонуючі поселення, залюднену сільськогосподарську округу з достатньо великою кількістю населення, на яке розповсюджувалася адміністративна влада керівництва паланки. Окрім них на територіях Північного Причорномор'я та Приазов' я існували й так звані «промислові», сезонні паланки, які формально не входили до земель Запорожжя, але на які у різні часи поширювався військово-політичний вплив Коша. Такими були:

Прогноїнська паланка, що охоплювала околиці так званих Прогноїв, або Прогноїнських соляних озер, розташованих на Кінбурнській косі, - Чорного, Засухи, Лисухиного та ін. Ці озера мали розгалужену гідросистему та низку численних неглибоких проток, з' єднувалися з Ягорлицькою затокою Чорного моря. Тобто особливості їх басейнів та гідрорежиму більш сприяли осадженню солі. Приблизно наприкінці весни протоки ці пересихали, й вже у середині літа у озерах осідала сіль, яку можна було використовувати для господарських потреб. Хоча формально Прогної знаходилися на кримській території, контроль ханства над ними ніколи не був цілковитим. Прогної були місцем господарчої діяльності запорозького козацтва чи не з перших часів його появи на історичній арені. Але ж діяльність ця носила виключно сезонний характер, оскільки перебування на Прогноях впродовж всього року не мало жодного сенсу з огляду на те, що сіль там видобували сезонно - влітку, а з початком