І. С. Дружкова

ПРИКАЗИ ГРОМАДСЬКОЇ ОПІКИ ЯК КРЕДИТНІ ЗАКЛАДИ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. (за матеріалами Херсонської губернії*)

До сьогоднішнього дня в історичній науці деякі аспекти минулого кредитних закладів ХІХ ст. залишаються недостатньо висвітленими. Чільне місце серед досліджуваних проблем повинно займати питання розвитку приказів громадської опіки Російської імперії, які окрім своїх основних завдань займалися іпотечним кредитуванням. Висвітлення кредитної діяльності цих закладів викликало увагу дослідників, однак не набуло подальшого поширення.

У дореволюційний період розвитку місцевої історіографії можна назвати роботи Д. Атлас, А. Скальковського, К. Смольянінова, де зустрічаються відомості про створення в Одесі й інших містах губернії перших кредитних закладів. Авторами ґрунтовних історико-критичних досліджень з питань державного та іпотечного кредиту, банківської політики, розвитку фінансів Російської імперії були П. Мігулін та Я. Печерин [1].

Нова хвиля історіографії питання представлена, в першу чергу, працею учня М. Слабченка І. Бровера, у якій розглядався стан кредитних закладів першої половини ХІХ ст. в Україні. Дослідник приділяв особливу увагу діяльності місцевих державних кредитних установ - приказів громадської опіки та контор Комерційного банку. Це уможливило зробити висновок про існування на Півдні України кредитного центру - Одеси. Правовим аспектам роботи державних кредитних установ, у тому числі і приказів громадської опіки, присвячена робота С. Борового [2].

Матеріали, що стосуються діяльності приказів громадської опіки в кінці 30-х рр. ХІХ ст., можна знайти серед рукописних матеріалів Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького [3].

Сучасних праць, присвячених саме цьому виду державних установ, де розглядався б кредитний аспект їх діяльності, не знайдено.

Вивчається, як правило, основний напрямок діяльності приказів, а саме допомога тим, хто її потребував. Дана стаття є спробою розглянути діяльність приказів громадської опіки як кредитних установ у провінціях, де певний час вони були єдиними закладами, що офіційно здійснювали певні банківські операції.

У 1772 р. в Санкт-Петербурзі й Москві були організовані ощадні скарбниці при виховних будинках [4, с. 68]. Вони одразу ж стали важливою ланкою кредиту. Скарбниці зобов'язувалися сплачувати відсотки тільки за короткостроковими внесками. Великий приплив внесків пояснювався тим, що це були єдині легальні заклади, які давали можливість покласти гроші в "ріст".

Операції ощадних скарбниць поширювалися на всю Російську імперію, але контори знаходилися тільки в Санкт-Петербурзі й Москві. Кредитоспроможність ощадних скарбниць підтримувалась постійним припливом коштів у вигляді великої кількості пожертвувань та зборів, прибутків від ломбардних операцій. Привілеї, якими користувалися виховні будинки, зміцнили репутацію ощадних скарбниць і перетворили їх в головні органи акумуляції грошових накопичень дворянства й частково купецтва.

Розпорядження 1812 р. про припинення надання позик із "міст казенних", що було спричинено Вітчизняною війною, не поширювалося на ощадні скарбниці. Вони на кілька років перетворилися в єдиний державний кредитний заклад, що надавав позики під "указні відсотки". У першій половині ХІХ ст. ощадні скарбниці здебільшого домінували в Україні, окрім Катеринославської та Херсонської губерній. У вищезгаданих губерніях у першій половині ХІХ ст. серед казенних кредитних закладів переважали прикази громадської опіки [5, с. 98].

Перший приказ громадської опіки з'явився в 1775 р. В Україні прикази виникали неодночасно: у 1782 р. - Київський, у 1802 - Херсонський, а 1823 р. було засновано Одеський приказ громадської опіки [6, с. 95].

З перших днів свого існування прикази перетворилися на місцеві банки, але тільки з 1802 р. їм було надано право давати позики за правами ощадних скарбниць [7]. Прикази громадської опіки були єдиними кредитними установами в провінціях Російської імперії, їх діяльність розвивалася відповідно до розширення товарного виробництва й зростання грошового обігу. У 1806 р. приказам було дозволено надавати позики купцям, "якщо не буде бажаючих серед дворян" [8]. Деяка частина вільних коштів спрямовувалася на "приріст відсотків" до Державного позикового банку [9, с. 123].

У 1829 р., з огляду на місцеві умови, на прикази Новоросійських губерній було поширено право надавати позики під заставу виноградників [10]. Водночас були введені нові правила для приказів, що розширювали їх операції, позики надавалися вже на 12 років, а максимальний розмір збільшився до 30 тис. крб. [11].

Одеський приказ громадської опіки із самого свого заснування дуже швидко набрав значних обсягів своїх операцій, що засвідчують наведені далі таблиця та діаграма [12].

Як бачимо, обсяг операцій був дуже великим, але приказ не міг задовольнити всіх потреб у кредиті для міста, що стрімко розвивалося. Однак частина грошей Одеського приказу не йшла в обіг, а знаходилась у Позиковому банку (так, у 1850 р. Одеський приказ мав на рахунку в цьому банку близько 140 тис. крб. сріблом) [13, с. 99]. Таке явище, на думку І. Бровера, було викликано специфікою їх діяльності. По-перше, прикази громадської опіки не були суто кредитними установами. Банківські операції тут виступали лише допоміжним джерелом доходу й відповідно до цього регулювалися [14, с. 42]. По-друге, спочатку вклади до приказів приймалися на вимогу, що завдавало закладу значних збитків. Тому з 1820 р. вклади почали приймати не менше як на 3 роки під 5 % річних. Це не зменшило кількість вкладів, їх обсяг сягав величезних цифр, так до Одеського приказу 1831 р. надійшло 245 тис. крб. [15, с. 101], а