В. В. Мороко

ДРУКОВАНІ ОРГАНИ В ДІЯЛЬНОСТІ ЛІВИХ ТА ЛІВОЦЕНТРИСТСЬКИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ

Питання донесення своїх поглядів до виборців та постійний взаємозв'язок з низовими ланками традиційно вирішується партійними організаціями через власні друковані органи. Газета в атрибутивному ряді стоїть на одному щаблі поруч з прапором, емблемою, партквитком. Показовим є той факт, що, наприклад, СПУ в перших же рішеннях ще в 1992 р. поруч з рекомендацією членам партії обговорити можливість використання в ролі партійної символіки червоного прапора та поєднання в атрибутиці серпа і молота, проголошувала заснування тижневика - газети "Товариш" [1]. КПУ на об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК 17 липня 1993р. приймає постанову "Про заснування друкованого органу Компартії України", де, декларуючи створення газети "Комуніст" заявляє, що "...розповсюдження газети одне з найважливіших завдань партійного комітету, кожного комуніста"[2, с.61]. На важливість існування газети для комуністів вказує той факт, що свідоцтво про реєстрацію КПУ, як партія, отримує значно пізніше - 3 жовтня 1993 р. В свою чергу, СДПУ(О), заявивши про власне "створення" в жовтні 1998р., вже з квітня 1999р. видає партійний щотижневик "Наша газета + "

Проте розвиток мас-медіа та вихід на перший план телебачення, радіо, інтернету з високим рівнем їх комунікативних можливостей поступово витісняє з інформаційного поля такий традиційний для партій засіб передачі інформації як друковане слово. Мабуть це і є причиною того факту, що дослідженню партійної преси наука приділяє мало уваги. Якщо і йдеться про ці ЗМІ, то лише в контексті дослідження всього масиву сучасної преси. Окремі аспекти розвитку українських ЗМІ представлено в роботах С.А. Гурьєвої, А.А. Заводського, В.Й. Здоровеги, В.Ф. Іванова, І.В. Крупського, Ю.В. Колісника, В.В. Лизанчука, І.Л. Михайлина, А.З. Москаленка, В.В. Різуна, Н.М. Сидоренко, Ю.Е. Фінклера, А.А. Чічановського, В.І. Шкляра.

Робилися спроби аналізу стану справ в секторі партійних ЗМІ і збоку колег по цеху. Але висновки останніх носили песимістичний характер: „не конкурентоздатна, та й не читає її ніхто, і чорно-білими оцінками достає, і паразитує, як студент на гроші батьків, від виборів до виборів. Одним словом, вчорашній день, рудимент історії на тлі вітчизняної інформативно-амереканської журналістики"[3].

Зазначимо, що низький рівень популярності партійних видань турбував і керівників політичних об'єднань. Тому чи не кожне з засідань Політбюро СДПУ(О) приймало постанови щодо покращення роботи з "Нашою газетою +". Виносились догани секретарям обкомів за "...безвідповідальне ставлення до виконання завдань по організації передплати" [4, с.34]. Майже тотожні резолюції приймались і ЦК КПУ, головним лейтмотивом в яких була вимога до ЦК "...вжити заходів до поліпшення змісту та збільшення обсягу і зростання тиражу" [2, с.146]. Пропонувала своє бачення і СПУ, визначаючи завдання організації на перспективу через "розширення мережі партійних друкованих органів в центрі і на місцях, та взаємодію з іншими засобами масової інформації" [5].

Як бачимо шляхи, вирішення проблеми низького рівня комунікативних можливостей партійних видань пропонувалось вирішувати в трьох напрямках: кадровому, створенню мережі, підвищенню накладів.

Кадрове питання вирішувалось в першу чергу в редакціях газет. В який спосіб це робилося пояснює місце головних редакторів в партійній структурі. Так, Статут КПУ закладає принцип повної підпорядкованості редакторів „Комуніста" ЦК КПУ [2, с.615], в СДПУ(О) керівника „Нашої газети + „ затверджує Політбюро [6, с.22], в СПУ Політрада [7, с.45]. Іншими словами, ні про яку творчість з боку редакційної колегії мова йти не може. Покладені в основу діяльності лівих та лівоцентристських партій принципи демократичного централізму це виключають. Що і обумовило часту зміну головних редакторів. Так, в „Товариші" їх було три - А. Мартинюк (1992-1993 рр.), М. Небога (1993) та А. Черніков (1993-2007 рр.), "Комуністом" в різні часи керувало чотири головні редактори:

Мартинюк (1993-1997 рр.), В. Мішура (1997-2001рр.), М. Небога (2001-2003 рр.), О. Голуб (20032007 рр.) І найбільше редакторів бачила "Наша газета +". В період з 1999 по 2007 їх було одинадцять -

Кісаров (1999-2000 рр.), О. Петруня (2000 р.) В. Чорний (2001 р.), К. Рязанов (2001-2002 рр.), О. Сарно (2002 р.), В. Панкеєв (2003-2005 рр.), Ю. Тюрдьйо (2005 р.), І. Васильєв (2005-2006 рр.), знов Ю. Тюрдьо (2006-2007 рр.), М. Ілларіонов та О. Коломийцева в 2007 р.

Як ми вже зазначали, не лише через часту зміну редакторів "шукали" партії шляхів до сердець виборців та потенційних прихильників. Для лівих та лівоцентристських партій притаманне намагання створити розгалужену мережу місцевих партійних ЗМІ. В різні часи СПУ декларувала існування газет соціалістичного спрямування: „Народна надія" (Глухів Сумської області), „Справедливість" (Кіровоград), „Зірка надії" (Житомир), „Народна правда" (Черкаси), „Відродження" ( Суми - Харків), „Позиція" (Суми), „Наше Завтра" (Луганськ), „Красное знамя" (Славянськ Донецької області), „Товарищ верь" (Миколаїв), „Трудовое Приднепровье" (Дніпропетровськ), „Социалистический Донбасс" (Донецьк), „Социалист" (Лозова Харківської області), „Соціаліст України" (Кривий Ріг Дніпропетровської області), „Вільна Україна" та „Галицька правда" (Львів), „Зеркало Запорожья" (Запоріжжя), „Трудова Полтавщина" (Полтава), „Народовладдя" (Хмельницьке), „Правдивий поступ" (Чернівці), „Діалог" (Рівне), „Рубіж" (Чернігів), „Грані Київщина" тощо.

Крім того, в 90-х рр. СПУ та КПУ видавали спільно ряд регіональних видань - „Патріот Приазов'я„ (Бердянськ), „Голос правди" (Маловиськівський район Кіровоградської області), „Вінницька правда" ( Вінниця). КПУ в регіонах України видавала газети й самостійно: „Компас" (Запоріжжя), „Коммунист Кривбасса" (Кривий Ріг Дніпропетровської