В. В. Мороко

РОЗБУДОВА ПАРТІЙНИХ СТРУКТУР ШЛЯХОМ ТВОРЕННЯ ІЛЮЗІЇ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ (друга половина 90-х рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.)

Традиційно в теорії творення партійних структур прийнято вважати, що вони формуються електоральним та парламентським шляхами [1, с. 22]. Дані два типи вважаються класичними (М. Дюверже, М. Вебер, Р. Міхельс, Ж. Блондель). Варіації їх співвідношення можуть бути різними, але в підсумку взаємодія цих напрямків приводить до виникнення безпосередньо самої партії як суб'єкта політичних процесів у суспільстві [1, с. 29] та об'єкта для досліджень науковцями. Подібний підхід у вивченні історії становлення та діяльності партій є домінуючим і в Україні.

Тому українські історики приділяють, як правило, увагу ролі суспільно-політичних рухів у процесі формування Української незалежності (О. Корнієвський, В. Кремень, М. Томенко), впливу політичних сил на трансформації політичного устрою (Д. Видрін, Ф. Джос, В. Журавський, Д. Табачник), становленню опозиції (К. Богомаз, О. Гарань, Г. Гончарук), питанням ставлення політичних партій до державного будівництва (М. Примуш, Ю. Махінла, Ф. Джос) [2, с. 13].

Але суттєва різниця між дослідженнями європейських вчених і українських науковців є. Перші, поруч з вивченням зовнішніх проявів діяльності партій (програм, засобів виборчої боротьби, ідеологічного поділу на правих та лівих тощо), аналізують і прояви внутріпартійної роботи - чисельність партії, збір членських внесків, відмінності статутної будови. Вітчизняні ж дослідники данні питання оминають. Фактично, в їх працях пропонується прийняти на віру те, що конкретні політичні партії мають ту чи іншу чисельність та можливість збирати членські внески, будують власну організацію не лише з обласних підрозділів, а й, згідно з власними статутами, з первинних осередків.

Крім того, всі українські дослідники єдині у визначенні політичних партій, як таких, що існують в реальному житті, а не лише в програмних документах. Пов'язане це з тим, що за нормами Закону України «Про політичні партії» реєстрації як партії підлягають лише суб'єкти політичної системи, котрі можна визначити як «добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян» [3, с. 1]. Подібна норма закону, сукупно з вимогою мати не менше 10 тис. підписів громадян України при юридичній реєстрації, і дає підстави даним політичним силам називати себе «масовими партіями».

Останнє в певній мірі не суперечить ленінській теорії будівництва партії [4], яка домінувала в радянський історичній науці. Ми акцентуємо увагу на даній тезі в першу чергу тому, що на теренах України ця теорія творення партій проявляється передусім в намаганні створити так звану «масову партію».

Тяжіння до створення „масової партії" пояснюється в першу чергу історичними традиціями як політичних функціонерів, так і виборців, що в більшості своїй склали уявлення про партії та політичну систему через призму радянської пропаганди часів існування та діяльності КПРС.

За даною точкою зору партія повинна бути: авангардною, масовою, захисницею, або представником певного класу чи соціальної групи, мати чітку партійну структурі на основі „демократичного централізму", і, як підсумок, користуватися загальнонародною підтримкою та повагою [5, с. 306].

Чотири перші з вищевказаних ознак декларують майже всі партії України. Так, КПУ стверджує, що в її лавах 140 тис. членів [6, с. 144], та позиціонує себе як партію, яка, керуючись марксистсько- ленінською («авангардною» за суттю) теорію, захищає інтереси робітників і селян. СДПУ(о), оголошуючи чисельність понад 400 тис. осіб [7; 18], визначає себе партією середнього класу, яка спирається на європейську ідеологію соціал-демократичного руху [8], що теж є апріорі «авангардно». Від подібної тези відштовхується і СПУ, коли посилається на соціалістичний та соціал-демократичний рухи Європи, і вказує свою чисельність в 210 тис. партійців [9]. Партія Регіонів взагалі почала діяльність в 2002 р. з декларації чисельності організації в 400 тис., а в 2003 р. на V з'їзді заявила вже 560 тис. членів партії [10]. Крім того, ця політична сила взяла на себе право «представляти інтереси всього народу України».

Подібне ми можемо знайти майже в усіх партій України. Але все це, в своїй масі, лише голослівні заяви. Так, КПУ чисельність в 140 тис. декларує протягом 12 років поспіль (з 1993 по 2005 р.), не знижуючи та не збільшуючи її, що взагалі неприродно для політичної партії

Ми спробували з'ясувати дійсну чисельність КПУ, але зіштовхнулись з тим, що джерела, які мали б непрямо вказати на динаміку чисельності, або неопубліковані, або видані частково. Маємо на увазі Звіти ЦКК КПУ та Постанови ЦК КПУ щодо критеріїв квотування кількості делегатів на з'їзди КПУ.

* Ми проаналізували динаміку змін членів партії за партійним стажем, яка надається в щорічних статистичних звітах СДПУ(О) та в статистичному звіті за даними звірки партійних рядів на вересень 2002 р. Вивчення коливань чисельності партійної організації в цьому розрізі вказала на постійну тенденцію до виходу з партії осіб, що вступили в СДПУ (О) до 1998 р., та масовий вихід партійців, які були прийняті під час передвиборчої кампанії в 2001-2002 рр. Кількість же членів партії, що вступали в СДПУ(О) в 2002-2005 рр., постійно завищувалась. Тобто кількість есдеків зі стажем в 1-2 роки була більшою, ніж за ці ж роки було прийнято