в організацію, за тими же статистичними звітами!. За даними ж щорічних статистичних звітів СДпУ(О), в період з 1997 по 2005 р. [7, с. 18; 11, с. 16], при загальному рості партійних лав в 40 раз, на 2005 рік з неї мало б вийти понад 300 тис. осіб*, тобто фактична чисельність СДПУ(О) повинна дорівнювати не 407 тис., а 40-50 тисячам, що є на декілька порядків менше. СПУ, в свою чергу, фіксує збільшення рядів партії з 80 тис., у 2004 р., до 210 тис., у 2005 р., що становить понад 260 %. А по деяких обласних організаціях показує приріст партійних організацій на 300-500%, по АРК взагалі 814% (!) [12], що теж є спірним. Стосовно ж ПРУ, то в 1998 р., вона мала 10-20 тис. членів партії, а в 2003 р., як ми зазначали, 560 тис. Тобто вказані партії мали настільки високі темпи зростання лав, що це дає нам підстави до сумнівів щодо реальності даних процесів.
Таким чином, ми бачимо, що між деклараціями і намаганнями позиціювання партій як масових, або авангардних, та реальним станом речей велика прірва. Але при всьому цьому, під час виборчих кампаній вищезазначені партії отримують іноді від 50 до 80 відсотків голосів виборців, не лише на окремих дільницях або округах, а й на території цілих регіонів. Постає питання - за рахунок чого, якщо масовість їх і підтримка в суспільстві фіктивні, а партійні структури слабкі й нездатні забезпечити у передвиборчий період ефективну агітаційну роботу?
Тому, беручи до уваги такий високий відсоток голосів в умовах низького рівня впливу політичних
партій як суб'єктів політичної системи в цілому, ми звернули увагу на процеси, що відбувались
безпосередньо під час виборів, а саме на динаміку кількості виборців в період з початку 90-х по 2006 р. та її вплив на кінцеві результати виборів до ВРУ по певних політичних партіях.
Аналіз ходу передвиборчих кампаній періоду 1994-2006 рр. виявив певні протиріччя в базових даних щодо чисельності виборців. Більш детальне вивчення питання показало регіональні закономірності у виявленні вищезазначених протиріч, що дає підставу висунути гіпотезу про появу досить оригінального засобу формування партійних структур - шляхом творення ілюзії електоральної підтримки певної політичної партії.
Аналізуючи дані про кількість громадян, що мають право обирати, наведені ЦВК [13], та порівнюючи їх з інформацією про демографічні і соціальні процеси, опубліковані в щорічних звітах Держкомстату України [14], з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. [15], ми звернули увагу на те, що вони суперечать один одному.
Подивимось уважно на статистику кількості виборців на президентських, парламентських виборах і відомому референдумі [16] в період з 1994 по 2006 рр., які надані ЦВК як базові, тобто основні для легітимізації претензій на владу політичних сил в Україні. Отримане ми звели в наступну діаграму:
На діаграмі 04\1, 04\2, 04\3 відповідають першому, другому, третьому турам виборів Президента України;
2006 - попередні дані ЦВК по кількості виборців;
2006* - дані ЦВК по факту внесених виборців до списків.
Як бачимо, одразу ж виникають питання:
Чому кількість виборців під час референдуму 2000 р., яка наведена на сайті ЦВК, але на різних сторінках , має різницю в 9 950 осіб? (на діаграмі відрізок 2000* - 2000**)
Чому різниця між кількістю тих, які мали право голосу на референдумі 2000 р., та виборцями, які внесені попередньо по округах на виборах 2002 р., становить 1 635 374!?
Чому різниця між виборцями, які показані по територіальних виборчих округах, та виборцями, внесеними до списків під час виборів 2002 р. ЦВК, становить 861 632!? (на діаграмі відрізок 2002*** - 2002 ****)
Чому різниця між виборцями, що мали право брати участь у референдумі 2000 р., та тими, що були занесені до списків під час виборів до ВРУ 2002 р., становить 773 735!?
Одним із можливих пояснень подібних коливань могли б стати демографічні та соціальні процеси в Україні. Тобто за вказаний період могло б відбутися наступне:
Змінилося вікове співвідношення, що привело б до того, що кількість нових виборців (громадян, що в цей період досягли 18 років) значно збільшилась.
Міграційні процеси призвели б до повернення в Україну значної кількості власних громадян або появи нових громадян.
Перепис 2001 р. виявив похибку в розрахунках кількості наявних та постійних мешканців України в бік їх збільшення.
З року в рік відбувалося природне зростання кількості населення України.
Перевіряючи ці версії, ми, в першу чергу, звернулися до даних Держкомстату України щодо динаміки чисельності мешканців України [17] та отримали наступні результати:
Як бачимо, діаграма підтверджує зменшення чисельності виборців в Україні, а ніяк не навпаки. Тому ми перевірили наші припущення також в контексті динаміки смертності та зовнішньої міграції [17] і отримали наступні результати:
Даний напрямок пошуків показав, що за рахунок смертності кількість виборців мала б щороку зменшуватися в межах сотень тисяч.
Єдине збільшення зафіксовано в кривій міграційних процесів. Тому ми більш прискіпливо продивились дані Держкомстату [18] та отримали наступні результати:
Аналіз показав, що в 2001-2002 рр. значних змін в тенденції міграційних процесів не відбулось, а подальша динаміка спостерігається в діапазоні, який міг би лише пояснити різницю кількості виборців під час референдуму 2000 р. і аж ніяк не пояснює появу сотень