Вона більш детально розкрила теоретичні аспекти організації сільського господарства, яке пропонували українські націоналісти. В першу чергу автор окреслив, що входить в сферу аграрної політики: «аграрна політика зявляється сукупністю державно-публічних заходів скерованих до встановлення, розвітку та поширення певної економічно- соціальної сістеми, в сільському господарстві та сільськогосподарських відносинах» [1, арк. 19-20]. До завдань, якими займається ця сфера економіки, відносяться питання операцій із землею, проблеми відносин селянства з іншими суб'єктами економічної системи, питання організації виробництва та реалізації готової сільськогосподарської продукції. Першочерговими для незалежної України, за словами автора монографії, постали би питання організації відносин із хліборобським населенням та питання земельної політики. Саме спираючись на них варто розпочинати зведення всієї аграрної політики в Україні. М.Сціборський наголошує, що тільки ведення інтенсивного сільського господарства відповідає інтересам держави, яка і мусить забезпечити відповідні умови для всебічного розвитку цієї галузі: «Закріплення інтензивного трудового господарства, при умові протегування йому державою урівноважить на час кризу аграрного перенаселення до часу нормального розвітку національної індустрії, яка в стані буде прийняти до себе селянський елемент» [1, арк.28].
Розглядаючи питання земельної політики М.Сціборський ще раз фіксує тезу, яка заперечує «святенність» приватної власності [1, арк.34]. Логічним виглядає окреслення меж кількості певного майна, яке могло би концентруватися в одних руках: «Мають бути обмеження яку напрямкові скупчення земель в одних руках понад встановлену загальну норму в даному продукційному рівні, так і їх надмірне роздріблення» [1, арк.44]. Вирішення проблеми «роздріблення» вбачалось у встановленні інститутів єдиноспадщини та неподільного мінімума - будь-яка земельна спадщина мусила передаватись лише єдиному спадкоємцеві, решта отримувала грошову компенсацію. При цьому земельний мінімум не міг роздроблюватися ані шляхом продажу, ані переходячи у спадщину, оскільки занадто дрібні господарства не могли зберігати свою ефективність.
Для модернізації українського села націоналістична економічна платформа передбачала обов'язкове надання для селянського господарства довгострокових кредитів як з боку державних структур, так і приватного капіталу. Останній мав би здійснювати такі операції через спеціально створений Банк Поземельного Кредиту [1, арк.47]. Що стосується питання перерозподілу землі, то в монографії автор наголосив на доцільності збереження вже існуючого розподілу землі із поступовим переходом на нові позиції [1, арк.ЗЗ].
В першу чергу це мало би стримати хвилю нового хаотичного перерозподілу. Економіст однозначно відкинув принцип викупу експропрійованих у колишніх великих землевласників земель. Даючи оцінку викупам землі, автор застеріг, що велика сума грошей, яка накопичиться в руках колишніх землевласників, здатна негативно вплинути на економіку України: по-перше, такі гроші могли вільно покинути межі держави, по-друге - колишні землевласники могли сформувати окрему групу «рант'є», по-третє - вони могли би стати причиною активізації діяльності «антиукраїнських елементів» [1, арк.49]. Таким чином, держава мала би розробити спеціальну схему конфіскації земель. Серед нагальних завдань Української держави М.Сціборський бачив експорт хліба, який у найперші роки незалежності здатен стати «одним з головних регуляторів нашого торгівельного та платіжного балансу» [1, арк.54].
Скасувавши велике капіталістичне сільське господарство, Україна перетворює середнє трудове селянство на свою опору. Держава також мала б взяти на себе опіку розвитком кооперації, але тут її роль зводилася б лише до координації дій та наданні широкого самоврядування.
Головною працею Миколи Сціборського стала надрукована в 1935 році «Націократія» - твір, що не тільки увібрав в себе головні ідеї українських націоналістів, але й фактично сформулював теорію нової форми державного устрою. Автор охарактеризував її «як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств» [11, с.118]. Проте робота розписувала не тільки світоглядну позицію, але й коротко торкалась окремих важливих організаційних питань. Так, сільськогосподарські висвітлені в розділі «Соціально-економічні підстави націократії»: «Аграрну політику націократія будує на ствердженні позитивного факту експропріації капіталістично-поміщицьких господарств на Україні й застосує цей принцип на всі інші терени держави, де ця експропріація ще не відбулася» [11, с. 126-127]. Ця теза дещо суперечить попереднім думкам націоналіста, адже в більш ранніх творах переважає думка, згідно з якою землі хоча і мають бути експропрійовані, проте сам процес мав би бути поступовим, що в свою чергу, нейтралізувало можливість хаотичного перерозподілу землі. Достатньо радикально звучить і наступна теза: «Вивласнення поміщицьких і колонізаторських посілостей не підлягатиме викупові; саму таку можливість націократія уважає абсурдною, під оглядом національно-політичним (поміщики й колоністи в своїй масі є чужонаціональним - московсько-польським, румунським і т.д. - елементом) і шкідливою під оглядом соціально-економічним» [11, с.127]. У попередніх публікаціях М.Сціборський допускав можливість сплати викупу українським землевласникам, але за умов індивідуального розгляду проблеми. Як бачимо, остання теза фактично не передбачала можливості будь-якого індивідуального підходу до питання експропріації землі. Така точка зору не була безпідставною, адже автор спробував пояснити, чому саме він виступає проте сплати викупу. Першочергово така позиція орієнтується на захист українського селянства, більшість якого все ж таки не мало доступу до поміщицьких земель. Викуп же державою останніх по-перше, неминуче ліг би тягарем на всіх селян, по-друге - став би додатковим фінансуванням «ворожихУкраїні паразитарних елементів» [11, с.127].
Що ж стосується оптимальних форм сільськогосподарського виробництва для України, автор традиційно стверджує - «націократія визнає приватновласницьке-трудове середнє селянське господарство» [11, с.127]. Щоправда, в цій роботі також можна зустріти й думку про можливість організації