В.О. Пащенко

БІЛЬШОВИКИ І ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА. ВІЙНА ЗАМІСТЬ СПІВПРАЦІ

Однією з найтрагічніших сторінок історії України XX ст. є реалізація політичного курсу Комуністичної партії щодо релігії та церкви протягом 20-30-х рр. Відомо, що спочатку вона займала демократичні позиції в релігійному питанні. Так у першій програмі Російської соціал-демократичної партії (більшовиків), прийнятій II з'їздом у 1903 році, ставилось за найближче завдання таке: "Необмежену свободу совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок... Скасування станів і повну рівноправність усіх громадян незалежно від статі, релігії, раси і національності... Відокремлення церкви від держави і школи від церкви" [1.-С.62].

На початку XX ст. РСДРП(б) розгорнула боротьбу з втілення у життя вимог свободи совісті. В. Ленін особисто обґрунтував політику ставлення більшовицької партії та майбутньої держави нового типу до релігії та церкви. У статті "Соціалізм і релігія" він писав: "Релігія повинна бути оголошена приватною справою - цими словами передають звичайно ставлення соціалістів до релігії. Але значення цих слів треба точно визначити, щоб вони не могли викликати ніяких непорозумінь. Ми вимагаємо, щоб релігія була приватною справою щодо держави, але ми не можемо вважати релігію приватною справою щодо нашої власної партії" [2.-С.133]. Оскільки, на думку В. Леніна, партія більшовиків є союзом свідомих, передових борців за звільнення робітничого класу, то "такий союз не може і не повинен байдуже ставитися до несвідомості, темноти або мракобіссяництва у вигляді релігійних вірувань. Ми вимагаємо цілковитого відокремлення церкви від держави, щоб боротися з релігійним туманом чисто ідейною і тільки ідейною зброєю, нашою пресою, нашим словом. Але ми заснували свій союз, РСДРП, між іншим, саме для такої боротьби проти всякого релігійного обдурювання робітників. Для нас же ідейна боротьба не приватна, а загальнопартійна, загально пролетарська справа" [2.-С.134-135].

Вимога непримиримого ставлення партії більшовиків до релігії зумовлювалась тим, що програма "комуністів побудована на науковому і, до того ж, саме матеріалістичному світогляді. Тому роз'яснення нашої програми неодмінно вимагає і роз'яснення справжнього історичного і економічного коріння релігійного туману. Наша пропаганда неодмінно вимагає і пропаганду атеїзму..." [2.-С.135].

Сказане - не виклик особливих принципових заперечень, якщо не брати до уваги принизливі оцінки релігії. Дійсно, будь-яка громадсько-політична організація, партія має повне право ввести у свою програму питання про боротьбу з релігією, внести в статут вимогу до членів організації вести пропаганду тих чи інших ідей, які не закликають до насильницьких дій, не суперечать чинному законодавству і загальнолюдським моральним нормам.

У царській Росії заклик до ідейних дискусій, у першу чергу, проти православної ідеології, на наш погляд, був історично виправданий, оскільки протягом XVIII - XIX ст. православна церква поступово перетворилася в державну, перебравши на себе ряд функцій органів влади, що суттєво зменшувало її авторитет серед мас віруючих, в очах передової громадськості. Свободи совісті як невід'ємного права громадянина імперії не знала. Двозначність подібної ситуації визнавало чимало церковних діячів.

Та наступив жовтень 1917 року, а за ним захоплення влади партією більшовиків. Він започаткував нову сторінку в сфері державно-церковних стосунків. Більшовицька партія здобула всі можливості для реалізації програмних установок з релігійного питання. Проте вже перші декрети, на думку багатьох дослідників недалекого минулого, РПЦ зустріла вороже, що особливо гостро виявилося у часи громадянської війни та перші повоєнні роки.

Але проблема ця значно складніша, багатогранніша і глибша, щоб розглядати її тільки з боку неприйняття церквою і окремими її діячами більшовицьких розпоряджень щодо релігійного життя в країні. Подібний підхід є однобічним, оскільки в основному базується на тезі про контрреволюційність духівництва і не допускає можливості помилкових, а почасти й відверто ворожих дій щодо церкви з боку держави.

Більшовицька держава, її політична система базувалась, як відомо, на марксизмі-ленінізмі, який оцінює релігію "як опіум народу", "рід духовної сивухи" і відверто стоїть на позиціях войовничого атеїзму, на думку його ідеологів, - вищої форми атеїзму. Для нього притаманна яскраво виражена, хоча і нічим не обґрунтована ідеологічна підозрілість стосовно будь-яких проявів релігійності. У тісному зв'язку з гордою переконаністю марксизму-ленінізму у власній перевазі над іншими різновидами атеїзму стоїть його претензія на те, щоб не просто спростувати, але й пояснити релігію. Марксизм-ленінізм розкриває, згідно з точкою зору його теоретиків, соціальне коріння релігії, тим самим відповідаючи на запитання: чому релігія настільки стійка в своїх переконаннях? Він пояснює факт, якого не розуміли домарксистські атеїсти. Йдеться про те, що просвітництво неспроможне подолати вплив релігії на маси доти, поки не знищені соціальне коріння релігії - експлуатація людини людиною і потреба у владі, що випливає з неї (експлуатації).

"Тим самим марксизм-ленінізм, - слушно зауважує А. Ігнатов, - обґрунтовує і необхідність революційної боротьби проти капіталізму, що характеризує лише різновид атеїзму, який робить подібні висновки і знаходить своє практичне завершення в політичній боротьбі" (підкреслено А. Ігнатовим. - В.П.) [3.-С.26].

Якщо до цього додати, що тоталітаризм, на якому також базувалася політика молодої соціалістичної держави, виключає із життя все, що хоч якось могло суперечити поглядам вождів на політичний перебіг подій, то стане зрозумілим, що боротьба ідей мала неминуче перерости у справжню війну, яка вестиметься переважно під гаслами боротьби проти буржуазної ідеології. Причини свавілля органів влади крилися у