В.О. Пащенко

ТРАГЕДІЯ РУСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КРІЗЬ ДОЛЮ ЇЇ ЄПИСКОПІВ

Упродовж XVIII - початку XX ст. Російська (Руська) православна церква поступово перетворилася на державну, перебравши на себе низку функцій органів влади, що суттєво зменшувало її авторитет серед мас віруючих, в очах передової громадськості.

Становище РПЦ різко змінилося після жовтня 1917 р. Вже першими більшовицькими декретами РПЦ позбавляється своєї економічної могутності, яку мала раніше. Це було першим і, треба сказати, позитивним кроком до реального відокремлення церкви від держави. Позитивне значення мало й проголошення рівності усіх релігій у державі, передача справи виховання та освіти від церкви у відання Народного комісаріату освіти і т.д. Проте ці декрети, на думку багатьох дослідників недалекого минулого, РПЦ зустріла вороже, що особливо гостро виявилося у часи громадянської війни та перші повоєнні роки.

Але проблема ця значно складніша, багатогранніша і глибша, щоб розглядати її тільки з боку неприйняття церквою і окремими її діячами більшовицьких розпоряджень щодо релігійного життя у країні. Подібний підхід є однобічним, оскільки в основному базується на тезі про контрреволюційність духовенства і не допускає можливості помилкових, а почасти й відверто ворожих дій щодо церкви з боку держави.

Більшовицька держава і політична система базувалися на тоталітаризмі, виключали із життя все, що хоч якось могло суперечити поглядам вождів на перебіг політичних подій. Боротьба ідей переросла у справжню війну, що велася під гаслами боротьби проти буржуазної ідеології. На практиці це вилилося у боротьбу із селянами та інтелігенцією.

Вже на початку 20-х років за допомогою каральних органів вдалося повністю ліквідувати всі антибільшовицькі політичні партії. У країні зникали об'єктивні передумови для виникнення політичної опозиції. Проте кожна тоталітарна система для своєї життєдіяльності потребує політичних та ідеологічних супротивників. Оскільки в дійсності таких в радянській Росії у той час не було, то системі слід було їх вигадати, знайти ідеологічних супротивників, створити міфи, покликані живити ілюзію ідейної боротьби.

Більшовицькі вожді на чолі з В. Леніним обирають для цього церкву, у першу чергу православну. Хоч партія і вважала, що релігія як "опіум народу", "рід духовної сивухи" (оцінки дані їй К. Марксом та В. Леніним. - В.П.) відімре із зникненням класових суперечностей і класового суспільства, яке її породило, лідери партії намагалися прискорити цей процес за допомогою адміністративних заходів. Започатковані на зорі радянської влади, вони стали домінуючими впродовж наступних десятиліть аж до середини 80-х років. Переважно силові методи боротьби з ідейними опонентами спричинили глибоку кризу не лише релігії та церкви, а й усієї моралі, духовної культури взагалі. Найрельєфніше аморальність і злочинність курсу виявилася, на наш погляд, у ставленні властей до православних ієрархів. Сказане спробуємо простежити на долі кількох архієреїв, котрі служили в різний час в єпархіях України, що має підтвердити "стабільність" позиції тоталітарної системи стосовно РПЦ.

Чи не першою жертвою більшовицької держави став єпископ Полтавський Василь Зеленцов, якого звинувачували у протидії декрету про вилучення церковних коштовностей на допомогу голодуючим Поволжя в 1922 р. Сьогодні достеменно відомо, що кампанія не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно. Голодуюче населення одержало лише незначну кількість очікуваного хліба. Негативним результатом цієї кампанії стала втрата багатьох безцінних пам'яток культового походження, що потягло за собою втрату більш значну - дегуманізацію суспільства.

Отож, зазнавши невдачі у сумнівній конфронтації з церквою, ініціатори кампанії зробили все можливе, щоб зняти з себе відповідальність і покласти її на "хитре духовенство", яке зуміло обдурити власті та сховати церковні коштовності.

У поле зору чекістів потрапив і полтавський архієрей. Вперше на нього звернули увагу в січні 1922 р. У доповідній записці Полтавського губчека про діяльність місцевого духовенства, підготовленій для республіканської НК та губкому партії, підкреслювалось, що в Полтаві прихильників контрреволюційно налаштованого патріарха Тихона очолює В. Зеленцов: "Користуючись кожною нагодою, він у себе в церкві читає проповіді, в яких під тонким соусом (так у тексті. - В.П.) агітує проти існуючої влади" [1.-Ф.П.9032.-Оп.1.-Спр.49.-Арк.11]. У ніч з 30 на 31 травня 1922 р. єпископа заарештували. Серед 11 пунктів звинувачення найсерйознішими були пункти про допомогу денікінцям у роки громадянської війни, несприйняття гасел соціалістичної революції, крадіжку церковних коштовностей, ігнорування декретів радянської влади, протидія вилученню церковних коштовностей на допомогу голодуючим Поволжя, шпигунство (!!!), зв'язки з патріархом Тихоном.

Єпископ відкинув пред'явлені звинувачення, свідки давали суперечливі та не досить переконливі показання. В. Зеленцов аргументовано відстоював власну позицію, яка аж ніяк не була контрреволюційною за змістом. Ось один із фрагментів стенограми допиту:

"Питання: Ваш погляд на відокремлення церкви від держави?

Відповідь: З принципової точки зору, безумовно, погоджуюсь, але у деяких деталях не погоджуюсь. Нам Радянська влада не дає можливості бути самими собою, не дає жити і не дає юридичних прав, що заважає інколи задоволенню релігійних потреб.

Питання: Якби Радянська влада знову приєднала церкву... і стала платити платню священикам, не знайшли б ви можливим вважати Радянську владу законною, тобто владою від Бога, і поминати її у своїх молитвах.

Відповідь: Моя особиста думка: одведи, Боже, від усякої державної влади, яка дає нам платню".

Єпископ В. Зеленцов, безумовно, давав підстави сумніватися у лояльності до нового ладу. Не раз висловлював сумніви, що не всі вилучені