Радянському уряду від населення, саме тут, на Полтавщині. Тоді можна було б зібрати значну кількість хліба взамін частини церковних цінностей, а цей хліб дійшов би до голодуючих значно швидше, ніж допомога з-за кордону". В. Зеленцов вважав, що перш, ніж вилучати церковні цінності, які є святинями для віруючих, варто було випробувати інші можливості допомоги голодуючим.

За ініціативою архієрея збори Троїцької громади запропонували проект резолюції загальним зборам парафій міста, в якій зазначалося, що централізована закупівля хліба за вилучені коштовності за кордоном надто довга справа. Тому для допомоги голодуючим необхідний інший шлях. Віруючі вважали, що церковні реліквії замість відправки за кордон можуть бути запропоновані для викупу віруючим за хліб або інші цінності. "Якщо уряд погодиться на таку продажу православних цінностей місцевому православному населенню, - підкреслювалось у проекті резолюції, - то уряд отримає хліб для голодуючих значно швидше, ніж при продажі цінностей за кордон, а з іншого боку, зникне привід для непорозумінь між урядом і православним населенням, яке, викупивши власні святині, поступить з ними згідно зі своєю вірою.

Тому загальні збори представників парафіяльних громад м. Полтави ухвалюють: звернутись до Радянського уряду із проханням, щоб реквізовані для допомоги голодуючим Поволжя релігійні цінності православних храмів були повернуті для продажі на місцях православному населенню за хліб та цінності домашнього вжитку". Збори парафіяльних громад Полтави прийняли цю резолюцію. Але уряд залишався байдужим до подібних звернень віруючих.

Проте не опір вилученню церковних коштовностей привів до арешту полтавського єпископа. Причина в іншому. "Громадянин Зеленцов, - говориться у звинувачувальному висновку слідчого ДПУ, - іменуючи себе членом Всеросійської церковної ради, особисто знайомий із нині відданим під суд Ревтрибуналу чорносотенцем Бєлавіним, колишнім патріархом Тихоном, підтримуючи з ним ділові зв'язки до моменту його арешту, тим самим висловлює тотожність політичних переконань із вищевказаним громадянином Бєлавіним".

Суд зігнорував той факт, що в заключному слові підсудний заявив, що він не ворог влади й позитивно оцінює лояльну політику радянської влади по відношенню до релігії. В. Зеленцова засудили до вищої міри покарання.

17 серпня 1922 р. орган Полтавського губвиконкому та губкому партії газета "Голос труда" опублікувала статтю "Попівська провокація та робітнича відповідь", в якій єпископа називали "відвертим та зухвалим ворогом", "активним денікінцем", "шпигунським посібником", "і суд не був би судом праці, - закінчувалась стаття, - якби не захистив від нього революційний порядок".

Проте вирок у Полтаві сприйняли неоднозначно. На адресу голови ВУЦВК Г. Петровського, Ревтрибуналу надійшли численні звернення від віруючих, інтелігенції з проханням помилувати єпископа. Полтавське товариство друзів загального миру у телеграмі на адресу ВУЦВК зазначало: "Ми звертаємось до вас, брати, представники вищої влади, з палким проханням не допустити по відношенню В. Зеленцова того жорстокого суворого вироку, який є й сам по собі найобразливішим та найреакційнішим, будучи недоцільним і для інтересів Радянської влади, оскільки оточує особу потерпілого ореолом страдника".

Врешті-решт смертний вирок єпископу замінили 5 роками ув'язнення, а в 1925 р. достроково звільнили, що підтверджує політичний характер розправи над архієреєм [2.- Ф.П.-Спр.7827.-Арк.44, 130, 140].

Влітку 1922 р. в Україну почав проникати опозиційний щодо церкви патріаршої орієнтації обновленський рух, який всебічно підтримували лідери більшовиків, зокрема Л. Троцький. Його (обновленського руху) парафії відразу ж опиняються під захистом партійно-державної верхівки, органів ДПУ. Позицію ЦК КП(б)У, а відтак і уряду формально незалежної України щодо релігії та церкви чітко окреслив у листі губкомам партії від 8 липня 1922 р. секретар ЦК Д. Мануїльський. Критикуючи партійні організації за незадовільну роботу по вилученню церковних коштовностей, він наголошував на необхідності зробити ще один крок у виконанні антирелігійної програми, а саме: почати процес розколу РПЦ шляхом підтримки обновленців [2.-Ф.П- Спр.45054.-Арк. 12].

Всіляко заохочуючи обновленський рух, підтримуючи його "вождів", власті спрямували свої зусилля проти ієрархів, духовенства, які залишалися вірними патріархові Тихону. Першою жертвою цієї кампанії став екзарх Михаїл (Єрмаков), незважаючи на його досить лояльні позиції щодо радянської влади. Цікаву характеристику ієрарху дають співробітники ДПУ: "Живе він майже не подаючи ознак архіпастирського служіння. Ставлення його до справ управління залишається завжди незмінним. Воно випливає із інтимних властивостей його натури, яка являє собою яскраво виражений зразок споглядального, а не активного характеру. Людина глибоко релігійного настрою, замкнутий у собі самому, молитвеник і чернець за покликанням, він, природно, приділяє лише незначну увагу. практичним і діловим питанням. Лаврська братія (ченці Києво-Печерської лаври. - В.П.) любить його за простоту, доброту. Церковні кола, віддаючи належне його особистим якостям, докоряють за безініціативність, неавторитетність та безголосність у справах управління". Ймовірніше всього, екзарх якийсь час уникав виступати проти обновленців, які були представлені у Києві головним чином течією "Жива церква", і це влаштовувало владу. Але тривати так довго не могло. Коли ж митрополит не підтримав обновленців, то потрапив в обійми ДПУ, його звільнили з посади, а згодом і заарештували.

У листі від 13 грудня 1922 р. на адресу Київського єпархіального з'їзду прихильників "Живої церкви" екзарх