Після цього митрополит Сергій доручив М. Русинову "проводити вербувальну роботу, формувати контрреволюційні осередки і агітувати проти Радянської влади". Виконуючи доручення митрополита, М. Русинов начебто з 1933 по 1936 рік завербував 14 священиків, які згодом склали основу Воронезького обласного центру організації. У 1936 р. за завданням митрополита Сергія він виїхав до Курська, де також заклав обласний центр КРФОЦ. Щоправда, тут особисто нічого не встиг зробити, але давав завербованим "завдання організовувати бойові терористичні групи для здійснення терористичних актів над керівниками партії та Радянської влади, зокрема над Сталіним, Ворошиловим, Кагановичем і Молотовим".

Для виконання цього ж завдання М. Русинова переводять до Полтави. На допиті він засвідчив: "Старогородський повідомив про те, що у Полтаві є значна база для розгортання контрреволюційної повстанської роботи і дав мені завдання закласти у

Полтаві так званий обласний центр контрреволюційної повстанської фашистської організації. Розгледівши базу для роботи, я приступив до вербування авторитетних фігур із церковників".

Прихилені до справи єпископом М. Русиновим отримали право проводити вербувальну роботу, готуючи повстанські кадри для збройного виступу на випадок війни. За його завданням "активісти КРФОЦ вербували нових церковників (треба розуміти, що колишніх. - В.П.) і влаштовували їх на роботу у радянські установи, на підприємства та господарські організації".

Відповідаючи на запитання слідчого про терористичні акти, М. Русинов заявив, що "не встиг нічого зробити, проте учасників обласного центру контрреволюційної фашистської організації я інформував про терористичне спрямування організації і дав їм завдання створити бойові терористичні групи. Чи зробили вони що-небудь у цьому напрямку, я не знаю, оскільки незабаром розпочалися арешти духовенства" [5.-С.Т.1.- Спр.16769.-Арк.9,16-43].

Не могли підтвердити припущення слідчих про терористичну діяльність організації і інші заарештовані. Та і звідки. Про організацію всі вони вперше почули. від слідчих. Більшість "контрреволюціонерів" мали похилий вік: 71-літній І. Костецький, 72-літній І. Терлецький, 81-літній І. Богдановський, 73-літній А. Роговенко.

Незважаючи на досить солідний вік більшості із 37 чоловік, включених до списку міфічної організації, саме на терористичному її спрямуванні наголошувалося у звинуваченні: "Мета організації, - вказувалося у ньому, - підготовка та здійснення центрального терору стосовно вождя Комуністичної партії т. Сталіна, керівників партії та уряду" [5.-С.Т.2.-Спр.16769.-Арк. 528-529].

Власне, це був по суті смертний вирок усім членам "організації", який 23 квітня 1938 р. схвалила особлива трійка УНКВС по Полтавській області. Не важко помітити, що головною дієвою особою, проти якої сфабрикували справу, став єпископ М. Русинов. Влітку 1938 р. вирок виконали.

Взятий у перші два десятиліття радянської влади політичний курс щодо РПЦ, її архієреїв, продовжувався і в наступні десятиліття. Сказане стосується і 1943-1953 рр., які часто вважають періодом досить лояльного ставлення тоталітарної системи до РПЦ, що мало поширювалося на єпископів православних єпархій в Україні. Звичайно, в цей період їх уже не розстрілювали за надуманими звинуваченнями. Переважали безпідставні докори в паразитичному способі життя, в надмірному збагаченні, що мало скомпрометувати ієрархів в очах парафіян. Вчитаймося уважніше в оцінку уповноваженим Ради у справах РПЦ в УРСР П. Ходченком, дану екзархові України митрополитові Івану на початку 50-х років: "Останнім часом він зовсім припинив прийом священиків і віруючих. У місті не живе, а перебуває в передмісті Святошино, на купленій ним дачі. У місто він приїжджає тільки на службу в соборі та й то далеко не завжди. Дача постачається вишуканими продуктами у великій кількості. До неї приставлений цілий штат безкоштовного обслуговуючого персоналу з числа ченців.

Він твердо вірить, що й у майбутньому його "безтурботне" й забезпечене життя може бути цілком гарантоване існуючим становищем церкви, і що воно не зміниться до кінця його життя, а якщо і зміниться, то не настільки, щоб це загрожувало власному благополуччю і примусило змінити спосіб життя та поведінки. Він думає, що церкві цілком достатньо того, що вона має митрополита і що митрополитом цим є він - Іван. Але при цьому він уміє під час служби прекрасно перевтілюватися, і тоді ми маємо перед собою людину, котра зреклася земного життя, угодника Божого" (у тексті з малої літери. - В.П.) [6.-Ф.1.-Оп.24.-Спр.12.-Арк.36].

Не витримавши наруги над церквою з боку органів влади, єпископ Львівський і Тернопільський Панкратій, Станіславський і Коломийський Антоній, Дрогобицький і

Самбірський Михаїл, Мукачівський і Ужгородський Іларіон звернулися в червні 1953 р. зі скаргою на ім'я уповноваженого Ради у справах РПЦ в УРСР Г. Корчевого, в якій констатували численні порушення місцевими чиновниками законодавства щодо церкви. Вони зводилися до наступного:

Неправильне обкладання священиків прибутковим податком. Інспектори райфінвідділів не обраховували податків, не брали до уваги їх декларації, а начисляли податки за власним бажанням. У ряді випадків інспектори начисляють прибутки духовенства від кількості всіх зареєстрованих у відділах ЗАГСів шлюбів, народжень, похорон, не дивляться на те, що не всі зареєстровані ЗАГСом акти супроводжуються церковними обрядами. Звернення священиків із скаргами на неправильне обкладання податками до облфінвідділів та Міністерства фінансів УРСР на дають позитивних наслідків, оскільки скарги надсилаються на перевірку до райфінвідділів, котрі вважають їх безпідставними.

Єпископ Михаїл заявляв, що на місцях влада примушувала підписуватися на суми державного займу, які